Твори
Шрифт:
— Бов! Бов!
VIII
Комуна пережила й осінь.
Прийшла зима.
...Мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт. ...Уночі пішов перший сніг — посивіли вулиці. ...Здрастуйте, мої веселі сніжинки!
...Здрастуй, моя юність-метелице!
Пружисте тіло, пружиста думка.
Мороз.
Хо-ро-ше.
А в кімнаті холоднувато. Комбідками не напалиш,
Вікна злегка помережало лідяшками.
За вікном летять сніжинки, і ковзять перші сани. Весело біжить селянський коник по пухкій сніговій дорозі.
— Ей, братва, гайда розчищати сніг.
Шум. Гам. Крик.
І дзвенить мороз весіллям молодих голосів.
...Але —
— другий сніг приніс із собою й сум. Узнали, що Валентина завагітніла, а Валентину відкликають у центр на дуже відповідальну роботу. Валентина телеграфувала: «приїду через тиждень».
1 рішила робити операцію.
–
Але це так противно. Валентина згадувала яму, що біля комуни, і черниць. Іще було так противно.
Підходила Варвара й питала:
— Від кого ж ти, голубонько? Невже від Івана? А може, від Андрія?
Валентина:
— Ах, як вам не со-о-оромно!
А Же прийшла й сказала:
— Нічого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають інтереси суспільства,
Валентина:
— Не те, Же, ннне те, Мммені ннне того...
...Ну-с... Іще два тижні:
Туп! Туп!
ь..Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.
„.На сани сіли всі, вся комуна. Сів і Гордієнко — «пунктуальна педантичність».
Мороз кричав:
— Ан-дре.-
I хилила Мура свою пухку голівку на обідране плече поетове.
А Андрій розсипав у степ:
— Передавайте по лінії: Чумаківська комуна салютує в мороз: хай живе світова революція.
І одкликався мороз:
— 'Слава. Слава. Слава.
...А втім, Варвара так і не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усі,мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина.
...Селянський коник весело біжить по пухкій сніговій дорозі.
Одступає монастир усе далі й далі — назад. їдемо в снігову даль.
Ця комуна й зараз існує — вона на Слобожанщині.
...Коли твій човен покинув осоння й захлюпотів під парасолями старої лапастої верби (верба самотньо маячить серед глухої дичавини
Колись, мільйони років тому (чи то був сон?), тебе тривожили очі якоїсь романтизованої дівчини, і ти йшов у білий сад, ішов похитуючись, мов п’яний,— така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарі першого неповторного кохання.
–
Але хіба ти думав, що все це ніколи не повернеться, і тільки раптом (під парасолями лапастої верби) перед очима твоїми вітром промчаться спогади? Хіба ти думав?
Так уклонись же цьому хрустально голубому небу, що зробило бурю в твоїй душі і хоч на мить вивело на загублені доріжки твоєї юності,
А втім життя таке барвисте, що кожному своя путь. Один сидить у б’єргалці 1й нюхає^ тютюновий дим за чашкою пива, другий фліртує десь з радянськими «мадам»,, третій мліє біля самовара й радіо-рупора' останньої конструкції.
Я відпочиваю на полюванні, і тому покраса незнаних світів мені також' відома, як і всякому фламмаріону 2;
В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через плече _ремні патронташа, ягдташа й рушниці і кличу свою суку Не лі. Собака добре знає, в чому справа, і починає'хвилюватись: лізе до мого обличчя, з вдячністю лиже мені руки й верещит Тоді я одчиняю двері й дивлюсь на свого ірландського сетера. Але Нелі не піде без мене. Вона скалить зуби й кокетує тоненьким вереском.
— Що з вами? — запитую я.— На якій мові ви говорите? На мові паризьких кокоток? Дуже приємно! Ви питаєте, чи я розумію вас? О, безперечно! Сеіа а $ап§ йіге! 12
Нелі робить кілька плижків по кімнаті. Тоді я рішуче кінчаю з цією церемонією й іду з дому.
На вулиці ми беремо візника, і за півгодини я вже за городом, на товарній станції. Сюди подадуть дачний потяг на степові півстанки, і за кілька хвилин мй остаточно розпрощаємось із шумом міських вулиць.
І вже тут, на дальньому пероні, я починаю перероджуватись. Я забуваю сіреньке життя сіреньких болів і турбот і пізнаю інший солодкий світ. Мені так легко на душі, нібито я ніколи не знав тоски й терзаній. Дух моїх прадідів оживає в мені, і я, безтурботний, дивлюся на землю з висоти птичого польоту. Я їду туди, де мене чекає вільний степ, тихі задумливі озера, пісні на чумацьких дорогах і сміх безтурботних селянок.
Коли ми з Нелі приїжджаємо на станцію, там уже давно бродять ватаги мисливців, і давно вже верещать родичі мого сетера. Із степу летить бадьорий надвечірній вітерець і хвилює мені ніздрі. Нарешті подають потяг, Г я лізу в мисливський вагон. Нелі махає хвостом і дивиться на мене ласкавими очима. Я розумію, в чому справа: вона просить допомогти їй забратись на верхню полку.