Твори
Шрифт:
Ловив ротом повітря, видно було, що хоче щось сказати — і не Може. /
Далеке, замріяне промайнуло в голові. Марія голосно й схвильовано сказала:
— По оселях урочисто ходить комуна.
На момент обличчя Вадимові покривилось посмішкою.
Тоді Марія в нестямі похилила голову і з жагою промовила...
...Те, що вона промовила, здавила тиша.
...І тиша запахла сосною.
Марія
Підійшла до свічки, погасила її й вийшла на повітря. Побрела по станиці, в степ, на схід.
Скоро заметушилось повітря, з моря джигітували солоні вітри.
В синій ночі не було видно, як летіли гори.
Тільки сивий Ельбрус велетнем маячів праворуч.
Марія йшла на схід.
Кавказ мовчав у гірській задумі.
На далекій цегельні кликалй нічну зміну:
— Ту-у!
Повітове місто, де пахне Гоголем, у переліг перекинулось.
Осіло.
Коли летять буйні арештантські весни, повітове місто живе нутром: не вилазить з будинків, плодить діти, ходить до церкви, а ввечері п’є чай з блискучого самовара.
Увечері в тихому затишку міщанського добробуту шипить самовар:
— Ш-ш!
ї зимою: — Ш-ш!
І літом: — Ш-ш!
І восени: — Ш-ш!
. Це, тиха надмрійна пісня обивательського щастя. .А апогей його — канарейка в клітці.
...Над повітовим містом промчалась революція. Зламала декілька вікон, зруйнувала чимало будинків, розбила гурт сердець і помчалась далі.
...Все йде, все минає й відходить, не вертається, а обиватель знову намагається впірнути в бакалійний сон старосвітського галантерейного життя.
Але сон неспокійний буде, сон тривожний буде: чує обиватель — блукає містом хтось невідомий, хтось арештантський.
І каже він, зітхаючи: ,
— Да, шерочко.
...Коли злізти на гору, там монастир. Покрівський зветься, а не долізти до монастиря — Чумаківська комуна. Таки справжня комуна імені Василя Чумака *.
Мрійник загинув в імлисту київську ніч, а маленька комуна й досі живе в повітовім місті, де пахне Гоголем.
И
Біля воріт написано: «В сєм домє прожіваєт дворянін Гараєм». ,'
...А коли на бруку дітвора здіймає гамір, молодий поет Андрій (Андре) декламує з Чумака:
Безнадійно. Є надія: 2ось, на цьому бруку;. Переможці. Піонери. Тисну вашу руку.
Біля комуни проходять і тіні минулого — черниці чорні (тепер живуть невідомо де, а в монастирі церква й дитячий будинок).
Недалеко й калюжа, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося.
Іноді сонце заверещить золотом, тоді на мозок спадає гаптований серпанок.
...До Андрія підходить Варвара й оповідає про яму — недалеко яма, куди черниці скидали колись «незаконних» немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства.
Підходить товаришка Валентина — високолоба (чудовий високий лоб... люблю високолобих.— М. X.).
Валентина заїкається до Варвари:
— Ви пппрро це вже ка-а-зали.
А Варвара буркотить:
— Ну й казала, і ще скажу. Забула, значить.
Андрій наставляє вухо й уважно слухає. Варвара починає знову.
–
Отже,- в комуні живуть ще такі особи: 1) Іван Іванов, 2) Же,
3) Мура (останні дві — Бобчинський і Добчинський 3: зріст),
4) Йосип Гордієнко — безпартійний (і Андрій безпартійний). Здається, всі.
Проте забув: коли теплінь, а в монастирськім саду пахтить медом, у комуні завжди гніздиться сторонній люд. Словом, так: бувають товариші з сіл і губерніального міста. Зимою сторонніх мало.
А сьогодні весна. Розумієте? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобі... Сьогодні весна, мов голуба тягучка: їв би й дивився без кінця...— Д’ех, моя коханко. Дай візьму тебе в свої залізні обійми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино.
...Прилетів традиційний соловей, порозчиняв вікна — правильно!
...А в їдальні дві дошки, чорна й червона. На чорній написано:
«Товаришка Же за буйство».
На червоній написано:
«Товариш Андре за»... (далі розвезено пальцем).
...Же — надто неспокійна. Же — циганочка, а Іванову співає:
— Мій симпампончик і вкраїнофільчик.
Тоді Мура каже:
— Ах, моншерамі, це ж моветон 11 .
Розшифровую:
Іванов — пітерський слюсар, а українську мову знає краще за українців. (Буває.) Так міркує нацсправа, мов уюн (це, здається, в Каутського 4), а на мову — плювать. «За якою наказуєте? За китайською? — Будь ласка!»