Твори
Шрифт:
— Так, так,— сказав я.— Ми, коли хочете, будемо прохати товаришів, щоб вам дали найкраще місце, саме таке, що по ньому вовк ніяк не може не пройти.
— :А я от не хочу, щоб ви прохали за мене,— нахабно перебив мене гостроголовий,— я стану тільки там, де мені припаде стати.
— Там, де припаде стати? — уже вчепився я.— Цього ніколи не буде! Я обов’язково мушу прохати товаришів. Я таки зроблю так, щоб вас поставили на найкраще місце. Треба ж, нарешті, розшифрувати вашу «лавочку».
Ні я, ні мій співбесідник,
Але гостроголовий уже мовчав і тільки з колишньою злістю зрідка поглядав на мене. Треба думати, що не тільки мені, а й моєму співбесідникові зараз кипіло на душі. І треба припускати було, що герць між нами хоч і не відбувся, але, безперечно, в скорому часі відбудеться.
Ми вже були на узліссі тієї ділянки лісу, що на ній мусила розпочатись облава. Наші підводи зустрів єгер-вовчатник, що тут же подбав розвіяти наші сумніви й турботи: гучків вийде з околичних сіл чимало і так що, мовляв, облава мусить відбутися на славу. Прапорці з того боку, де не буде мисливців і де можуть прорватися вовкй, вже вішають, і можна гадати, що за якісь півтори години облава зашумить.
Наші організатори пішли намічати номери. Вирішено було, що б номер від номеру був приблизно на 60 кроків. За якийсь час ми вже тягли жеребки.
Своєї загрози, цебто прохати товаришів віддати найкраще місце гостроголовому, я не реалізував, але, витягши номера, я побачив, що мені судилося стати на вовка якраз поруч з гостроголовим. Це мене, з одного боку, зло звеселило (я ж тепер мав цілковиту можливість простежити за своїм «приятелем» до кінця), але з другого, трохи, буду говорити правду, й стривожило (хіба не бувають нещасні випадки на полюванні? Чим ти доведеш, що такий-то такого-то саме нарочито вбив?). У всякому разі гострота найгостріших моментів облави ще більше загострилась, а цього мені. — і тут не буду критися — тільки й треба було: хіба ж то полювання, коли не пощастить як слід похвилюватись?
Осінній ліс справляє на мене дуже сильне враження. Не можу я спокійно іна нього дивитись і в негоду, коли на стоси пожовклого листя падають великі в’їдливі дощі, але ще більше говорить він мені в такі години (такі, до речі, стояли і за тих пам’ятних днів), коли мжичить над тобою бірюза чистого, безхмарного неба, коли між мало зовсім не оголених дерев переливається прозоре повітря глибокої осені, коли по кварталах молодняка то тут, то там прокидається якийсь сторожкий тріск, і душу починають тривожити ніжні, вічно юні спогади.
Я вже з чверть години стояв на своєму номері. Палити цигарки не можна було, а тому я ще з більшим нетерпінням чекав початку облави. На жаль оптимізм нашого єгеря-вовчат-ника не найшов собі підтримки в дійсності, і селяни, що вже давно мусили почати гін, очевидно, збиралися дуже мляво, так що пройшло ще півгодини, а ліс, як і раніше, був мертвий і безголосий,
Я ще досі нічого не сказав вам про гостроголового,
— Чи ви не' збожеволіли? — скрикнув я глухо (голосно . на номері не мав права кричати).— Куди це ви рушницю направляєте?
– — Як куди? — відповів він мені теж глухо.— Я націляюсь у того вовка, що його хочу обов’язково вбити, в того вовка, що його, зі слів ваших, я не менш обов’язково злякаюсь.
— Це дуже добре, що ви хочете вбити вовка,— промовив я роздратовано,— але, будь ласка, залиште мою голову в спокою і ловіть на мушку якийсь пеньок, скажімо.
—' Я саме пеньок і ловлю,— кинув неохайно гостроголовий.— Он той, що стоїть недалеко від вас. То вам просто здається, що я націляюсь у вашу голову.
Він безперечно брехав. Пеньок і справді стояв недалеко від мене, та тільки я ж добре знав, яке має бажання цей «симпатичний» стрілець, підстрелити мене, і тому, йому зовсім не повіривши, я поспішав стати так, щоб стовбури двох величезних дубів цілком сховали мій тулуб від ока гостроголового. Такі люди, як гостроголовий, ніколи не дарують тим, хто їх так чи інакше образив (а я ж його таки образив), по-друге, гостроголовий дістав у свідки свого поводження на облаві таку неприємну особу, як я, цебто таку, яку він ніяк не хотів мати. Як же тут не тривожитись і не ховатись за стовбури?
А втім, таке становище мені і подобалось. Сьогодні в мені прокинулось таке непоборне бажання якось насолити цьому мисливцеві, що я побоюючись попасти під шріт свого сусіди, все-таки вдячний був фортуні, що вона поставила мене саме на цьому місці.
— Ала-ла! Ала-ла! —-раптом здалека донеслось до мене.
Облава почалася. Виходить, що селяни хоч і з великим
запізненням, а таки прителіпались на, полювання. Наш єгер-вовчатник уже вів їх в атаку.
— Ала-ла! Ала-ла! Ала-ла!
Мовчазний, безголосий ліс зашумів тим тривожним шумом, що його можна чути тільки на облавах, тим шумом, що примушує мисливські серця колотитися й завмирати, як на пожежі. І справді, ці перелякані голоси якоїсь безвихідної розпуки, що їх послали в гущавину гучки, ці підвивання єгеря, що їх ніяк не можна було відрізнити від підвивань вовків, цей таємничий тріск, що раз у раз доносився з глибин лісу,— все це утворю-вале таку обстанову, що, мабуть, тільки старі вовчатники вміли в ці хвилини тримати себе спокійно* І справді, за якісь кілька хвилин — на тебе піде з лігва зацькований вовк, і ти, зустрівшись із ним віч-на-віч і не знаючи, як він буде поводитись із -тобою (чорт його знає, може, й кинеться на тебе!), мусиш негайно так стріляти, щоб обов’язково поцілити в нього. Не влучити в вовка чи то не затримати його ж таки і саме на облаві це значить зробити з себе сміховисько на цілий вік. Це така ганьба для мисливця, що навіть при одній мислі про таку невдачу виступає- піт на чолі.