У безодні
Шрифт:
Вони поклали куртку на землю. Лице в Еванса зблідло, а чоло взялося дрібними крапельками поту.
— Щось парко тут, у лісі, — сказав він. Зненацька його охопила незбагненна лють, і він закричав: — На якого біса тут цілий день виснути? Ану берися за куртку! А то побачив мертвого китайця і вже нічого не робиш, тільки головою на всі боки крутиш!
Гукер пильно подивився в обличчя напарникові. Потім узяв зі свого боку куртку зі зливками, і вони мовчки рушили далі. Пройшовши кроків сто, Еванс почав задихатися.
— Та що це з тобою? — запитав Гукер.
Еванс ступив іще кілька кроків, тоді спіткнувся, люто вилаявсь і випустив раптом куртку. Золоті зливки випали на
— Не підходь до мене! — прохрипів він, прихилившись до дерева, і вже твердіше додав: — Зараз мені стане легше.
Його руки, що обіймали стовбур, розслабли, і він почав поволі сповзати вниз, поки не повалився, як мішок, під деревом. Пальці в нього судомно стискалися, обличчя було спотворене від болю. Гукер ступив ближче.
— Не чіпай мене! Не чіпай! — проказав, задихаючись, Еванс. — Збери золото на куртку.
— Тобі помогти? — спитав Гукер.
— Збери золото на куртку!
Коли Гукер почав збирати зливки, він відчув, як щось укололо його у великий палець. Він глянув на руку й побачив тоненьку колючку дюймів два завдовжки.
Еванс зойкнув і покотився по землі.
У Гукера витяглося обличчя. Він дивився затуманеним поглядом на колючку в пальці. Потім перевів очі на Еванса, який корчився на землі; його тіло раз у раз зводила судома. Потім Гукер глянув туди, де між деревами й павутиною повзучих рослин у тьмяному сизому серпанку невиразно виднілося тіло китайця в синій одежі. Гукер пригадав рисочки в кутку плану й одразу все збагнув.
— Господи, поможи мені! — проказав він. Ці отруйні колючки були як дві краплі води схожі на ті, що ними стріляють із духових рушниць даяки. Тепер Гукер зрозумів, чому Чанг Хі був такий упевнений, що скарб схований надійно. Зрозумів він і те, чому китаєць так загадково посмь хався.
— Евансе! — закричав Гукер.
Але Еванс лежав безмовно й нерухомо, тільки руки та ноги в нього час від часу посмикувалися у передсмертній судомі. В лісі стояла мертва тиша.
Тоді Гукер заходився у відчаї смоктати те місце на своєму великому пальцеві, де виднілася крихітна рожева цятка. Він усе смоктав і смоктав, борючись за життя. Зненацька Гукер відчув тупий біль у руках і плечах, пальці його вже ледве згиналися. Він усвідомив, що далі смоктати не варто.
Гукер опустив руку й сів біля купи золотих зливків. Поклавши підборіддя на руки і спершись ліктями на коліна, він дивився на Еванса, чиє тіло все ще посмикувалось. У пам’яті знову спливло ошкірене обличчя Чанг Хі. Тупий біль тепер підступав до горла й помалу дужчав. Високо над головою в Гукера легенький вітрець ворушив листя, і білі пелюстки невідомої квітки падали, кружляючи, в лісових напівсутінках.
ЧОЛОВІК, ЩО РОБИВ АЛМАЗИ
До дев’ятої вечора я затримався в якійсь справі на Чансері-Лейн, і тепер голова трохи боліла, не хотілося ні розважатись, ні працювати. З глибини цієї вузької, багатолюдної міської ущелини було видно вгорі, між висотним кам’яним громаддям, клапоть неба, який свідчив про те, що настав тихий вечір. Отож я вирішив зійти на набережну — подихати свіжим повітрям і дати спочинок очам, милуючись різнобарвними вогнями на річці. Увечері тут найкраще, годі й сумніватися: в спасенній темряві не видно, яка брудна вода, а вогні цього швидкоплинного часу — червоний, жовтогарячий, ядучо-жовтий та сліпучо-білий — відливають найрізноманітнішими відтінками, від сизого до темно-пурпурового. Крізь прогони моста Ватерлоо сотні яскравих цяток позначають вигин набережної, а над парапетом на тлі зоряного неба сірими велетами здіймаються вежі Вестмінстера. Внизу тече чорна вода, і тільки час від часу плюсне хвиля, порушивши мовчання річки й гойднувши віддзеркалення вогнів, що пливуть на поверхні.
— А вечір теплий, — почувся збоку чийсь голос.
Я повернув голову й побачив поруч профіль чоловіка, що схилився на парапет. Обличчя він мав витончене, досить привабливе, хоч і змарніле, навіть бліде, а його зведений і заколотий шпилькою комір не менш виразно, ніж, скажімо, мундир, промовляв про те, як він живе. Я відчував, що коли відповім йому, то змушений буду заплатити за його нічліг і сніданок.
Отож я стояв і зацікавлено дивився на нього. Може, я почую за свої гроші щось варте уваги? Чи це просто звичайнісінький нездара, не годен навіть розповісти про свою власну історію? Чоло й очі виказували в ньому людину розумну, спідня губа трохи посіпувалась, і я зважився.
— Дуже теплий, — озвався я. — Але нам тут не особливо тепло.
— Чому ж, — сказав чоловік, не відводячи очей від води, — тут досить приємно… Принаймні тепер. Це добре, — провадив він, хвилю помовчавши, — що в Лондоні є такий спокійний куточок. Цілісінький день усе крутишся, крутишся, чогось домагаєшся, прагнеш виконати якісь обов’язки й не вскочити в клопіт… Я просто не знаю, що б ми робили, якби не було отаких затишних місцин… — Говорячи, він раз у раз замовкав і робив тривалі паузи. — Ви, мабуть, трохи знаєте, що таке стомлива робота, а то б сюди не прийшли… Та навряд, чи ви такі висотані й спустошені, як я… Ох!.. Часом я взагалі не певен, чи варта гра заходу… Хочеться махнути рукою на все — добре ім’я, багатство, становище в суспільстві — і взятися за якесь звичайне ремесло… Та я знаю: якщо відмовлюся від своєї мрії, яка забрала в мене стільки сили й здоров’я, то шкодуватиму все життя.
Чоловік замовк. Я вражено дивився на нього. Такої безнадійно зубожілої, як оце переді мною, людини я зроду не бачив. Обшарпаний, брудний, неголений і неохайний, він, здавалося, цілий тиждень провалявся десь на смітнику. І ще розповідає мені про те, як важко працювати по-справжньому! Я мало не розсміявся. Та цей чоловік або божевільний, або гірко жартує з власного убозтва!
— Це правда, благородні поривання й високе становище мають і зворотний бік, це — тяжка праця й клопоти, — озвався я. — Але ж вони й винагороджуються. Людина має вплив у суспільстві, може зробити добро, допомогти бідним і слабким… Крім того, приємно ж усвідомлюватию”.
Мій добродушний жарт за таких обставин пролунав украй недоречно. Але мене штовхнуло на нього те, що вигляд незнайомця явно не відповідав його балачкам. Ще не договоривши фрази, я вже пошкодував про те, що сказав.
Чоловік повернув до мене своє виснажене, але навдивовижу спокійне обличчя й промовив:
— Я забувся. Ви мене, звісно, не зрозуміли. Якусь мить він дивився на Мене так, ніби вагався — говорити далі чи ні.
— Все це, без сумніву, так безглуздо… Ви мені не повірите, навіть якщо я розкажу вам про все. Так що навряд чи й варто починати… Але часом так хочеться відкрити комусь душу… У мене в руках справді вигідна справа. Дуже вигідна. Але саме тепер у мене великі труднощі. Річ у тім, що я… я роблю алмази.