У безодні

Уэллс Герберт Джордж

— Я перевіряв його тридцять разів, — відповів Елстед. — Мусить працювати справно.

— А якщо все ж таки відмовить?

— Як це відмовить?!

— А я б не спустився в цій клятій махині, — промовив Вейбрідж. — Нехай навіть мені давали б двадцять тисяч фунтів.

— Жартун ви! — сказав Елстед і незворушно сплюнув за борт.

— Мені й досі не зрозуміло, як ви цією штукою керуватимете, — промовив Стівенс.

— Спершу я влізу в неї, й ілюмінатор задрають, — відповів Елстед. — Потім я тричі ввімкну й вимкну світло — це означатиме, що все гаразд, — і мене піднімуть ось цим краном над кормою. Під кулею, як бачите, причеплені великі свинцеві грузила, а на верхньому — вал, на ньому шістсот

футів міцної линви. Це все, чим грузила з’єднуються з кулею, якщо не брати до уваги талів, — їх переріжуть, коли кулю спустять. Ми вирішили взяти не дротяну кодолу, а звичайну линву — її легше перетяти, й вона краще спливає, а це має неабияке значення, самі побачите. В кожному з цих свинцевих грузил є отвір, і крізь нього пропущено залізну штангу, що виступає з обох боків на шість футів. Якщо по цій штанзі вдарити знизу, вона штовхне важіль, і він запустить годинниковий механізм поруч із валом, на який намотано линву. Ну ось. Вся ця машинерія повільно спущена на воду, і талі перерізано. Куля тримається на поверхні, бо вона наповнена повітрям, а отже, легша за воду. Але свинцеві грузила падають прямо вниз, і линва розмотується. Коли вона розмотається вся, куля теж почне занурюватись — її потягне линва.

— Але навіщо линва? — запитав Стівенс. — Чому не прикріпити грузила просто до кулі?

— Щоб вона не розбилася там, унизу. Адже куля опускатиметься чимдалі швидше й кінець кінцем розвине страшенну швидкість. Без линви вона розлетиться на гамуз, коли вдариться в дно. Але грузила впадуть на дно перші, і ту ж мить відразу дасться взнаки плавучість кулі. Вона занурюватиметься все повільніше, потім зупиниться, а тоді знов почне спливати. Ось тоді й запрацює годинниковий механізм. Тільки-но грузила вдаряться в морське дно, штанга дістане знизу поштовх, запустить годинниковий механізм, і линва почне знов намотуватись на вал. Мене притягне до морського дна. Там я пробуду з півгодини. Ввімкну електричне світло й вестиму спостереження. Згодом годинниковий механізм вивільнить ніж із пружиною, ніж переріже линву, і я стрімко, як газова бульбашка в содовій воді, випірну на поверхню. Сама линва допоможе мені спливти.

— А що як ви вдаритесь об якесь судно? — запитав Вейбрідж.

— Не турбуйтеся. Я випірнатиму з такою швидкістю, що пронесуся крізь нього, як гарматне ядро! — відповів Елстед.

— А якщо у ваш годинниковий механізм забереться, скажімо, якась спритна ракоподібна тварина?

— Це буде для мене настійне запрошення побути там якомога довше, — сказав Елстед, повернувшись спиною до води й дивлячись на кулю.

Елстеда опустили за борт об одинадцятій годині. День був ясний, тихий, обрій ховався в серпанку. Електричне світло у верхньому ілюмінаторі весело мигнуло тричі. Тоді кулю почали поволі спускати на воду, й один із матросів, повиснувши на кормових ланцюгах, приготувався перетяти линву, якою свинцеві грузила були з’єднані з кулею. А куля, що на палубі здавалася такою великою, тепер, за кормою, мала зовсім крихітний вигляд. Вона трохи погойдувалась, і два її темні ілюмінатори, ніби вибалушені очі, вражено глипали на людей, що з’юрмилися біля поруччя.

— Цікаво, чи подобається Елстедові хитавиця? — промовив хтось.

— Ви готові? — співучим голосом запитав капітан.

— Готові, сер!

— Тоді пускайте!

Линву ту ж мить перерізали, і велика хвиля перекотилася через кулю, що відразу стала безпорадною, аж смішною. Хтось помахав хустинкою, хтось невпевнено вигукнув: “Браво!” — а мічман неквапно лічив: “Вісім, дев’ять, десять!” Куля гойднулась іще раз, потім смикнулася, зняла фонтан бризок і вирівнялась.

Якусь мить вона здавалася нерухомою, потім раптом зменшилася, над нею зімкнулася вода, і крізь неї збільшену заломленням світла кулю стало видно невиразно. І не встигли на палубі порахувати до трьох, як вона зникла під водою. Десь далеко внизу, у глибині, блимнув білий вогник, перетворився на іскру й погас. І зосталася тільки чорна глибінь, звідки випливала акула.

Зненацька гвинт крейсера запрацював, вода захвилювалась, акули зникли в брижах, і потік піни ринув по кришталевій гладіні, що поглинула Елстеда.

— Що сталося? — запитав один матрос другого.

— Відходимо на кілька миль убік — щоб він не вдарився об нас, як випірне, — відповів другий матрос.

Корабель трохи проплив і знов зупинився. Майже всі вільні від служби спостерігали спокійні хвилі, в які щойно пірнула куля. Наступні півгодини тільки й розмов було, що про Елстеда. Грудневе сонце підбилося вже височенько, й стояла немилосердна спека.

— Там, унизу, йому буде холодно, — озвався Вейбрідж. — Кажуть, на певній глибині температура морської води завжди наближається до точки замерзання.

— Де він випірне? — спитав Стівенс— Я загубив орієнтацію.

— Он у тому місці, — відповів капітан, який завжди пишався тим, що все знає. Він упевнено показував пальцем на південний схід. — Між іншим, йому вже, здається, пора повертатися, — додав він. — Тридцять п’ять хвилин під водою!

— Скільки часу треба, щоб досягти морського дна? — запитав Стівенс.

— Коли глибина п’ять миль, а прискорення в нас два фути за секунду, то на це піде десь три чверті хвилини.

— Тоді він затримується, — кинув Вейбрідж,

— Схоже на те, — відповів капітан. — Гадаю, ще кілька хвилин намотуватиметься линва.

— Я й забув, — сказав Вейбрідж вочевидь із полегкістю.

Почалося нестерпне чекання. Повільно проповзла хвилина, але ніщо не сколихувало лискучої поверхні. Матроси навперебій пояснювали один одному, що линва намотуватиметься досить довго. На снастях гронами висіли застиглі в очікуванні люди.

— Спливай, Елстед! — розважливо крикнув старий матрос із волохатими грудьми, і решта підхопила його крик, немов перед початком вистави в театрі.

Капітан гнівно зиркнув на них.

— Правда, якщо прискорення менше, ніж два фути, — сказав він, — куля може й затриматись, У нас немає цілковитої певності, що з циферією все гаразд. Я не так уже по-рабському вірю в розрахунки.

Стівенс кивнув головою. Кілька хвилин на містку всі мовчали. Нарешті Стівенс клацнув кришкою годинника.

Через двадцять одну хвилину, коли сонце досягло зеніту, вони все ще чекали, що куля спливе, й ніхто не важився навіть прошепотіти, що надії вже нема. Перший цю думку висловив Вейбрідж. Він заговорив, коли пробили вісім склянок.

— Я з самого початку мав сумнів щодо того скла, — несподівано промовив він до Стівенса.

— Боже! — вигукнув той. — Невже ви гадаєте?..

— Гм!.. — багатозначно мовив Вейбрідж.

— Я й сам не дуже вірю в розрахунки, — з сумнівом озвався капітан. — Через це не зовсім іще втратив надію.

Була вже північ, а судно все кружляло навколо того місця, де опустилася куля, і білий промінь прожектора шастав по хвилях, то завмираючи на одному місці, то нетерпляче сягаючи вперед над водяною пустелею, що тьмяво мерехтіла під зорями.

— Якщо ілюмінатор не лопнувся й не роздушив його, — сказав Вейбрідж, — то це ще гірше. Тоді, виходить, поламався годинниковий механізм, і тепер Елстед живий десь там, на глибині, за п’ять миль від нас, у темряві й холоді, замкнутий у тому своєму пузирі, там, куди ще не проникало світло й не заглядала людина відтоді, як створені води… У нього нічого їсти, він мучиться від голоду й спраги і з жахом думає про те, чи помре від голоду, чи задихнеться. Що ж із ним буде? Апарат Майєра, мабуть, скоро перестане працювати. На скільки часу він розрахований?..