У підводних печерах
Шрифт:
Еммі помітила його судорожно стиснуті кулаки… Їй зробилося моторошно…
V
Борис повернув регулятор, і центрифуга заспівала. У віконці він побачив криву осідання молекул.
Мимохідь глянув на Євгена. Останні кілька днів той був незвичайно серйозний. Часом його губи ворушилися, наче він розмовляв сам з собою.
Борисів погляд зустрівся з Євгеновим.
— Мені треба поговорити з тобою і з професором, — несподівано мовив Євген. — Ходімо до нього негайно…
Борис знизав плечима, але пішов за товаришем.
“Цікаво, — міркував він, —
Коли професор бачив Євгена, то ставав підкреслено офіційним і прибирав вигляду вкрай зайнятої людини. Між ними останнім часом зіпсувалися стосунки. Річ у тім, що Євгена нещодавно хотіли забрати до іншої лабораторії, але той відмовився переходити, і професор лишився незадоволений з Євгенової впертості. І на цей раз він прибрав начальницького вигляду, офіційно сказав:
— Викладайте, що там у вас, тільки швидше й точніше. Але тон Ростислава Ілліча та вираз його обличчя не подіяли на Євгена. Він сів ближче до професора й почав:
— Оце я останніми днями думаю, що ми робимо в лабораторії? Ми беремо інформацію, закладену в ДНК, і відтворюємо її в матеріалі. Але як це робимо? Ми ніби накладаємо на папір картонні фігурки й намагаємося вирізати копії. І гадаємо, що не відхиляємось від зразка?.. Отож бо й ні! Тремтіння руки, товщина ножиць, нерівність картону призведуть до того, що ми не лише не зможемо зробити точні копії, а й зіпсуємо самий зразок. Навіть наше втручання в інформацію, наше користування нею не обходиться без наслідків. Беручи в руки картон, ми вже стискаємо його і мнемо пальцями…
Ростислав Ілліч узяв ручку, маючи намір продовжувати свою роботу. Це був єдиний спосіб примусити Євгена перейти до суті.
— Треба зробити так, щоб якомога менше втручатися в цей процес, — нарешті схаменувся Євген. — І в нас є вихід.
Він глянув у байдуже професорове лице і випалив:
— РІК! Ми підберемо зразки ДНК й запишемо інформацію на стрічку за допомогою нейтринного випромінювання. Потім через підсилювач передамо його на розчин. Я певен (він завжди казав “певен” там, де другий сказав би “можливо”), що нейтринні потоки самі перебудують розчин у відповідності до закладеної в них інформації! Інформація відтворить себе в матеріалі подібно до того, як на магнітофоні відтворюється звукозапис. І дуже швидко!
— Але… — почав Борис.
— Звичайно, це вимагає перевірки й додаткової роботи, — перебив Євген. — Але ж принцип нейтринного підсилювача вже розроблений. Є в нас і відповідні лабораторії. Я берусь про все домовитись.
Ростислав Ілліч дивився на Бориса, і той розумів, що це означає.
— Гаразд, Євгене Григоровичу, — мовив нарешті професор, — ви спробуєте, а Борис Євгенович вам допоможе. Якщо доб’єтеся успіху, переключимо на цю справу всю лабораторію.
Борис не висловив ні свого захоплення, ні осуду, бо знав наперед, що буде. Євген видаватиме ідеї, а він — працюватиме. Після кількох невдач Євген переключиться на інше. Роботу ж доведеться продовжувати йому. А коли прохлюпнуться перші успіхи, якщо такі будуть, Євген повернеться й знову жонглюватиме ідеями, як блискавками. А він, Борис, подумки захоплюватиметься ним і дивуватиметься, як цьому шибеникові приходять в голову чудові ідеї.
VI
…Х’юллет кусав губи, намагаючись вгамувати лють.
Раптом хтось його покликав:
— Х’юллет Кондайг…
Він дико озирнувся по кімнаті.
— …Система Кондайга, — знову почув він і тут збагнув, — голос линув з радіоприймача.
…Отже, дванадцять років тому в Парижі фізик Мішель Фансон сконструював апарат для приймання та реєстрації потоків нейтрино. Його вдосконалив англійський фізик Х’юллет Кондайг. Кондайгові пощастило встановити, що нейтринні потоки несуть інформацію про все, що відбувається у Всесвіті. А спадковість — це також інформація, яка передається від предків нащадкам. І ось тепер за допомогою реєстратора системи Кондайга в лабораторії радянського професора Ростислава Ілліча Альдіна під керівництвом молодих науковців Євгена Ірміна та Бориса Костовського група генетиків розробила ефективний метод лікування спадкових захворювань.
Х’юллет слухав, не сміючи перевести подих. Якийсь м’який вогник розгорявся в його мозку і розсіював морок. Тягар спадав по тому, як він усвідомлював слова диктора.
Біля нього була його Еммі. Груди Х’юллета розпирала радість. Хотілося бігти, куди очі бачать, кричати: “Ось що я зробив!” Він ніколи не був такий щасливий і розгублений, як зараз. Дивувався: “Невже це я? Я, Мішель і вони, ці молоді? Невже ми створили чудо?”
РІК! Його РІК! Він уявляв його місточком — од Мішеля до нього, а від нього — до тих, хто зумів використати апарат для боротьби за життя.
— Х’ю! Х’ю!.. — радісно шепотіла Еммі.
Він пригорнув її, мовив:
— Я зараз прийду. Це треба відсвяткувати.
Йому хотілося побути на самоті, прийти до тямку.
Х’юллет вийшов у бузковий вечірній туман. Вдалині, над дахами будівель, палала зірниця реклам. Там розважалася Пікаділлі.
Він пішов у бік зірниці. Якийсь старий трапився назустріч. Х’юллет спитав його:
— Ви чули радіо?
Старий налякано закліпав:
— Війна?
Х’юллеї нетерпляче насупився:
— Лікування спадкових хвороб…
— А-а, — полегшено зітхнув старий. — Дякувати богу, що не війна…
І щез у тумані…
Ця зустріч трохи охолодила Х’юллета. Він повернув до лавки, але вона була зачинена. До “Залізного коня” заходити не хотілося, і він рушив далі, до ресторану, що був неподалік од Пікаділлі.
Звідкілясь випірнув гурт молодих людей— кілька юнаків і дівчат. Вони співали й цілувалися.
Х’юллет дивився на них і усміхався. Він думав про тих, у Росії…
МОРЕ ВИРУЄ В НАС
Біля гранітної пристані пришвартувалося судно Академії наук “Пошук”. Команда драїла палуби, начищала до сліпучого блиску мідь, мила ілюмінатори. Чекали нового капітана, Михайла Чумака, онука легендарного морехода Василя Чумака.
Найбільше хвилювався помічник капітана Вадим Торканюк. Він кінчав з Михайлом училище, відтоді минуло шість років, і за цей час вони ні разу не бачились. Ще в училищі старі мореходи покладали на Михайла великі надії. А після випуску хлопець не забарився показати себе: через рік уже був помічником капітана на досить чималому судні, а через два чи три роки вже ходив на ньому капітаном. Надзвичайний злет! Казали, у свого діда і пішов! Потім Михайло тяжко захворів. Коли ж видужав, то працював в управлінні Північного морського шляху. І тепер Вадим радів, що Чумак повертається на море і вони плаватимуть разом.