У підводних печерах
Шрифт:
Невдовзі Пірат познайомився з людьми, що працювали з ним, навчився відрізняти їхні обличчя й ходу. Він знав, що у маленької жінки, яка часто пахла смаженою рибою, можна випросити щось смачне. Для цього треба лежати нерухомо, поклавши голову на лапи. А прихильність худорлявого жвавого чоловіка в окулярах можна завоювати, якщо будеш демонструвати радість від його появи біля клітки.
Ну а догодити сердитому товстуну, якого звали Євгеном Петровичем, було дуже важко. Піратові він видався всемогутнім і всевидючим. Він знав наперед геть усе і терпіти не міг прикидання. Міг суворо покарати собаку, що насмілився ослухатися.
У
Євген Петрович не часто був присутній на дослідах. Математик, інженер, біолог — він займався питаннями біоніки. У лабораторію він зазирав тільки для того, щоб перевірити, як виконуються його замовлення. Зрідка він власноручно підключав Пірата до приладів, крутив верньєри, лаючи недбалих наукових співробітників і лаборантів.
Під час одного досліду, сперечаючись з кимось, він тицьнув вилку не в ту розетку. Пірата щось сильно вдарило, перед очима замиготіли вогняні кола, і він поринув у пітьму.
…Отямився Пірат в іншій кімнаті. Він погано пам’ятав, що з ним сталося. Спробував стати на ноги. Лапи тремтіли і роз’їжджалися в різні боки, як у цуценяти, голова була важкою.
Минуло кілька днів. Пірат видужував. І ось одного разу, коли клітку залишили не-замкненою, перед Піратом виникло нав’язливе видиво: ніби він вирвався з клітки, його намагаються зловити, але не можуть. Пірат знав, що двері в коридор відчинено — звідти долітав запах землі й трави. Виходить, зовнішні двері теж відчинені.
Пірат покрутив головою, скидаючи широкий ошийник, до якого тяглися дротики. Відчув різкий біль, але це не зупиняло його. Пес пробіг коридором і шмигнув у прочинені двері. За якусь мить Пірат уже був в одному із знайомих дворів й попрямував до смітника. Тут хазяйнував великий сибірський кіт, сердитий і самовпевнений, як Євген Петрович. У минулі часи Пірат не став би сперечатися з таким супротивником, а тепер він не поступиться. Зиркнувши на кота, що вигнув спину і виблискував очима, Пірат уже розрахував результат бійки. Якщо кіт таки наважиться напасти, його можна повалити на землю одним махом. Пірат загарчав і пішов на кота. І тоді трапилося диво: грізний супротивник фиркнув, жалібно нявкнув і втік.
Відвойований смітник Пірат зробив на деякий час своїм домом, а весь навколишній район — своєю територією. І часом він вільно мандрував містом, не лякаючись машин і чужих собак. Тепер Пірат знав: якщо пройшла певна кількість автомобілів, обов’язково виникне інтервал, під час якого можна перебігти вулицю. Він уже не лякався сигналів, навчився розраховувати час, за який машина опиниться на безпечній відстані.
Більше того, Пірат точно визначав, який собака зважиться на нього напасти і в яку мить це станеться. Тому найспритнішого супротивника Пірат обов’язково зустрічав у найкращій позиції, зручній і для нападу, і для захисту. Через деякий час його владу на території у кілька кварталів визнали майже всі бездомні пси, — навіть ті, що були значно сильнішими за нього.
Якось Пірат збирався перебігати вулицю, але в останню мить почув гуркіт автомобіля і зупинився. Гуркіт був не таким, як звичайно, — досвідчений автомобіліст визначив би, що машина їде з шаленою швидкістю.
Поряд почулися чиїсь кроки. Жінка з маленькою дитиною на руках ступила на бруківку. З другого боку вулиці її кликав чоловік.
Зелена сукня майнула перед очима Пірата. Раптом він побачив, що може трапитися, якщо жінка зробить ще хоч крок. Підкоряючись несвідомому пориванню, пес стрибнув, вчепився за сукню зубами і потяг жінку назад, до тротуару.
Жінка закричала, дитина заплакала. Якісь люди кинулися до Пірата. Але тут із-за рогу вилетіла машина швидкої допомоги з ввімкненою сиреною й вихором промчала повз них. Тільки тепер Пірат відпустив сукню. Однак тікати вже було пізно. Пес опинився у колі розгніваних людей. Високий чоловік у військовій формі спитав жінку:
— Це ваш пес?
Вона заперечливо похитала головою, ще не отямившись від переляку.
— Він врятував вам життя… — Військовий перевів погляд на Пірата й додав: — Нізащо не повірив би, якби не побачив на власні очі…
Пірат зацьковано дивився на людей, шукав шпарину для порятунку, але натовп навколо нього був таким щільним, що пробитися крізь нього було неможливо. Пес підібгав хвоста і тихо заскімлив:
— Ну-ну, друже, не бійся, — ласкаво мовив військовий. — Ніхто тебе зараз не образить…
— Та невже це наш пес, інститутський? — пролунав здивований голос.
З натовпу вийшов товстяк і пояснив, що пес утік з лабораторії. Пірат відразу пізнав його, і страх та покірність знову прокинулися в ньому. Він не пручався, коли Євген Петрович одяг на його шию якусь вірьовку і повів за собою.
Так Пірат знову опинився в інституті. Однак його становище різко змінилось. Справа в тому, що Євген Петрович уже кілька років працював над дисертацією. Такого дивовижного факту він не міг пропустити.
Євген Петрович обстежив пса і з’ясував, що його поведінка під час рятування жінки була не випадковою, — у Пірата виявилися дивовижні здібності. Мабуть, удар струму, коли Євген Петрович тицьнув вилку не в ту розетку, спричинився до тих незвичайних змін. Непевні зв’язки, що утворилися в мозкові під час занять з Маленьким Господарем, несподівано посилилися і закріпилися. Пес міг передбачати події, або, як висловлювався Євген Петрович, “розраховувати майбутнє”.
“У цьому нема нічого надприродного, — говорив він на симпозіумі. — Загальновідомо, що майбутнє можна розрахувати, ступінь точності розрахунків залежатиме від кількості переробленої інформації та якості самої переробки. Майбутнє можна розрахувати з надзвичайною достовірністю, якщо володіти абсолютною інформацією та вміти ідеально рахувати. А мозок нашого Пірата одержав здатність до розрахунків у досить великих масштабах.
Після симпозіуму Євген Петрович почав ставитися до Пірата з подвійною увагою. Через вживлені проводи він підключав його мозок до апаратів і машин. Після кількамісячного тренування мозок почав працювати, як справжня обчислювальна машина, і за частки секунди перемножував семизначні числа. Відповіді виводились на екран осциллографа і на друкуючий пристрій. Розшифровував їх та перевіряв сам Євген Петрович. Найразючіші результати було одержано у співробітництві: собачий мозок — обчислювальна машина.