У підводних печерах
Шрифт:
Через півтора тижні, закінчивши роботу, експедиція залишила бухту Мовчання. “Пошук” вирушив до рідного порту.
Вадим дивився на високу постать капітана і не витримав, у розмові спитав:
— А ви мене так і не впізнали?
Чумак похитав головою. І якусь мить подумавши, додав:
— Облишмо цю розмову до Одеси.
У порту експедицію зустрів сам начальник управління пароплавства. Поряд з ним стояло кілька чоловік у цивільному. Тільки-но спустили трап і капітан зійшов на берег, вони оточили його, про щось жваво розпитуючи, потім кудись повели. Чумак повернувся через кілька годин.
Він запросив Вадима прогулятися по набережній. Біля триповерхового будинку вони зупинилися, сіли на лаву.
— Уважно придивіться до людей, що заходять до цього будинку, — сказав Чумак.
Вадим придивлявся до кожного. Переважно то були зовсім літні люди, декого з них вели діти.
Особливо запам’ятався один старий — згорблений, але з гарним мужнім, густо по-мереженим зморшками обличчям. Видно, він прожив бурхливе життя. Обличчя те промовляло, що не вгамувалися бурі в душі цієї літньої людини, що вони могли б війнути з новою силою, якби сміливий мудрець зумів повернути молодість тілу…
— А тепер прощавайте, — сказав Чумак. — І зустрінемося отут через вісім днів о дев’ятій ранку. Не забудете?
Останніх слів можна було б і не говорити.
Вадим спізнювався на дві хвилини. Це небагато, але для людини, яка звикла до точності, неприємно. Таксі застряло в “пробці” біля площі, потім довелося плестись у хвості молоковоза.
Під’їжджаючи до місця зустрічі, Вадим уже крізь віконце машини побачив капітана. Поруч з ним сидів другий моряк. Вони про щось жваво розмовляли. Вадим вискочив з машини і поспішив до них.
Той, що розмовляв з Чумаком, на цей час повернувся у Вадимів бік. Вадим зупинився. Серце калатало. Перед ним був двійник капітана, тільки на вигляд молодший. Двійник підвівся, простяг руку:
— Здоров Вадиме. Здрастуй, друже! Впізнаєш?
Так, то був справжній Михайло Чумак, він анітрохи не змінився з того часу, коли вони розлучилися. А позад нього стояв той, хто був капітаном на “Пошуку”. Тепер він сміявся, дивлячись на розгубленого помічника.
Вадим нічого не тямив. “Хто ж це? Що сталося?”
Тим часом з будинку вийшов молодий чоловік.
— Професор Семенов, — сказав капітан.
Професор побачив моряків і швидко пішов до них. Він міцно потис капітанові руку:
— Завжди радий вас бачити, Василю Тро-химовичу. То як, молодієте?
— Точно так, товаришу професор! — жартома відповів Василь Чумак. Під час плавання у мене навіть нові зуби почали прорізуватися. То мій помічник лікаря покликав. Уявляєте, як здивувався б лікар, якби побачив, що в зрілого чоловіка прорізуються зуби! А то якось уночі постукав до мене вахтовий — тоді я ще користувався вставною щелепою. Вона в склянці була. Я спросонку спитав: “Хто там?” А без щелепи вимова, самі знаєте, не та і голос старечий…
Вадим був такий вражений, що не міг сміятися. Он хто він такий, їхній капітан! Старий потьомкінець, дев’яносторічний легендарний моряк, дід Михайла Чумака. Он звідки він так добре знає морську історію. Ось чому подавав команди по-військовому чітко! Адже тривалий час був командиром міноносця “Стрімкий”! Та як же він знову став молодим? Отже, в цьому домі…
— У
— Цікаво, цікаво, як ви засвоїли нашу науку, — мовив професор Семенов.
— Повернення молодості з давніх-давен було найсвітлішою мрією людства. Ще алхіміки пробували приготувати “еліксир життя”, “еліксир молодості”. Тоді хірурги в різних країнах, і в нас, у Росії, робили спроби омолоджувати людину, пересаджуючи їй залози від мавпи. Але всі ці спроби були приречені, — розповідав Василь Чумак. — Перші по-справжньому успішні спроби лікування старості розчинами новокаїну велися в румунському інституті під керівництвом академіка Пархона. А молодий радянський вчений Іван Криволап створив препарати, які допомагають регулювати діяльність нервової системи. Професор Семенов працював над створенням полігормона, яким би можна було впливати на центральну нервову систему і водночас в такий спосіб давати організмові гормональне підживлення, підсилюючи діяльність усіх органів. Тоді до людини повертатиметься молодість. Молодість — ось природний стан людини! Так я кажу, професоре?
— Так! — підтвердив учений.
— А чи не можна бодай оком глянути на ваші лабораторії? — несміливо попросив Вадим і, боячись, щоб професор не відмовив, додав: — Я ще в школі захоплювався біологією…
Професор Семенов на якусь мить спохмурнів, але, мабуть, щасливе повернення Чумака вплинуло на його настрій.
— Одним оком можна, — мовив він. Василь Трохимович здивувався:
— Що з вами, професоре? А я сподівався, що ви відповісте, як звичайно: “У нас не музей”.
Вони пройшли услід за Семеновим у скляні двері-вертілки, пішли довгим широким коридором повз численні двері з табличками: “Лабораторія 3”… “Лабораторія 27”…
— Я покажу вам одну з наших головних лабораторій — тридцяту, — сказав учений.
Вадим опинився у величезному залі. Біля стін стояли зручні крісла, а в них сиділи хворі на старість. На їхніх руках, шиї, животі були різні накладки. Дроти від них тяглися до приладів. На екранах телевізорів спалахували й розбігалися зелені стрічки.
Професор підвів Вадима до одного хворого.
— Це колишній комбайнер, Ященко. Йому сімдесят п’ять, і він уже давно на пенсії. А тепер товариш Ященко наш пацієнт — видужує, і через три-чотири місяці зможе вернутися до улюбленої справи.
Вадим подумки відзначив, що ні професор, ні численні лікарі та сестри, що працюють в Інституті молодості, не вимовляють слова “хворий”. Тут пацієнти просто одужують.
Професор Семенов показав на прилади:
— Це різні лічильники та осцилографи. За їх допомогою методом мічених атомів ми стежимо, як всмоктуються та проходять наші ліки в організмі. Ось зараз товаришеві Ященку ми ввели гормон інсулін, що входить до складу Препарату Молодості. Він поліпшує роботу печінки. Проходження цього гормону реєструє лічильник, а нервові збудження, що виникають, показує екран телевізора. Погляньте на колишнього та майбутнього комбайнера. У нього зараз нормальний колір обличчя, під очима немає набряків. А прийшов він до нас інвалідом.