У полоні переконань
Шрифт:
Вільям не став спокушати долю і шукати нових зустрічей, окрилений її позитивною відповіддю, на прощання він лише потайки передав через Софі коротку записку з щирими словами подяки.
Розділ 6. Ув’язнення
Анжеліна в останній раз неспішно прогулювалася по садибі Луїзи Дені, стискаючи в руці вчорашню подячну записку Уільяма. Вона знала, що сьогодні опівдні за нею заїде містер Сент-Джон, щоб відвести в пансіон. Софі була покарана за неналежну поведінку на балу, і їй було заборонено виходити зі своєї кімнати. Тільки рано вранці їй було милостиво дозволено попрощатися з міс Лур'є. Анжеліна відчувала за собою провину, і, хоча знала, що для Софі це порядок життя – без витівок вона не може існувати – їй стало шкода дівчину. Прощаючись, Софі обіцяла неодноразово відвідувати, з дозволу матінки, Анжеліну в пансіоні. А канікули вони будуть проводити разом, якщо дозволить містер Сент-Джон. Ще довго вони обнімалися, а під кінець Софі на доказ справжньої дружби присягнулася тримати в таємниці її зв'язок з Уільямом. Вона навіть сьогодні намагалася під приводом поганого самопочуття підлаштувати їм зустріч, але Луїзу нелегко було провести.
Містер Сент-Джон запізнювався, що було йому не властиво. Місіс Дені веліла винести багаж міс Лур'є на парадний ґанок, і докладно почала розповідати Анжеліні про провізію в дорогу, нею ж старанно покладеної в невеликому плетеному кошику. У цей час у двір і під'їхала стрімко карета Сент-Джона. Прощання з Луїзою було недовгим.
Майже весь шлях до пансіону опікун мовчав, він раз у раз переглядав якісь папери, іноді роблячи замітки на їхніх полях. Анжеліні нічого не залишалося, як читати книгу, настійно рекомендовану Луїзою. Чудовий смак місіс Дені у виборі книги змусив юну міс часто прикривати рот долонею, щоб приховати чергове позіхання.
За віконцем карети починало стрімко темніти, і читання обом мандрівникам мимоволі довелося відкласти. Поки опікун акуратно укладав документи в шкіряну папку, почуття голоду змусило підопічну першої почати розмову:
– Містер Сент-Джон, нам довго ще їхати? – несміливо запитала вона.
– Вибачте мою неуважність! Ви, ймовірно, зголодніли? – чемно випередив її Адам. Він негайно велів зупинити карету і влаштувати обідній привал.
Навколишня місцевість, в якій їм довелося зробити вимушену зупинку, притягувала захоплені погляди подорожніх. Це було зелене узбережжя досить широкої річки. У цьому чудовому місці вона робила різкий вигин. Вечірнє сонце майже сховалося за обрій, розфарбовуючи останніми променями рослинність в червоний і жовтогарячий кольори. Від цього і на небі хмари знизу придбали легкий рожевий відтінок. А на іншому краї неба по праву царював бляклий серпик місяця. Природа немов завмерла в очікуванні справжнього дива, лише здалеку було чути ангельський спів якоїсь ще пильної птахи.
Сент-Джон негайно розстелив плед на невисокому пагорбі, з вершини якого можна було вільно милуватися заходом сонця у води. Дівчина швидко виклала на нього провізію з кошика і щедро пригостила кучера на передку, той в свою чергу з вдячністю взявся трощити запропоноване.
Містер Сент-Джон попросив не церемонитися і ґрунтовно підкріпитися, тому що їхати їм ще залишалося близько п'яти миль. Коли Анжеліна захоплено дивилася на захід над спокійною гладдю води, Сент-Джон повідав забуту красиву легенду про виникнення цієї річки, на березі якої і розташовувався потрібний їм пансіон і древній при ньому монастир.
Захоплена Анжеліна не помітила, як опікун запропонував їй келих легкого вина, для того щоб зігрітися. Напій вдарив в голову, змусив розслабитися, і їй хотілося, щоб ця мить тривалася вічність: таким Анжеліна благодійника ще не знала. Так само уважний, зовсім не суворий, а доброзичливий, простий у спілкуванні, очі його іскрилися якось таємниче. Невимушена обстановка забрала його в далеке минуле, з якого Анжеліна дізналася, як будучи дітьми, він її матері не раз потайки допомагав покинути стіни того ж пансіону, хоч ненадовго. Як вони будували плани на майбутнє … У той момент їй здалося, що він забувся і приймав Анжеліну за її мати, Діану. Анжеліна, сп'яніла чи вином, чи то п'янким видом пейзажу, захотіла доторкнутися до річкової гладі. Трохи похитуючись, вона встала на коліна біля води і спочатку кінчиками пальців, а потім і всієї долонею провела по поверхні річки. Сент-Джон, затурбувався про дівчину, вхопив її різко за плече, від чого вона незграбно присіла назад.
– Вибачте, але це небезпечно, ця річка дуже глибока, а вода в ній моторошно холодна, в чому ви і самі переконалися, – виправдовуючись, він подав їй руку, щоб підняти з землі. Дівчина, порівнявшись з ним на відстані витягнутої руки, відчула ніжний дотик долоні графа, яка дбайливо поправляла локон, що вибився з її зачіски. Вона довірливо подивилася хмільними очима в його, її проймало легке тремтіння, чи то від вечірньої прохолоди, чи то від погляду Сент-Джона.
– Розкажіть мені про мого батька! Ви його знали? – вирвалося у Анжеліни.
Сент-Джон різко змінився в обличчі. Владно взявши її під руку і відводячи від води, він, проігнорувавши її питання, сказав:
– Боюся, ще трохи і ви простудитесь, міс. Нам потрібно поспішати, інакше ми і до світанку НЕ доберемося до місця.
Віддаючи наказ кучерові зібрати залишки вечері, він поспішно посадив її в карету і дбайливо вкрив ковдрою її коліна.
– Раджу вам подрімати залишок шляху, після прибуття я розбуджу вас.
Сам Сент-Джон сів поруч з кучером, взявши правління екіпажу в свої руки. Плавне, розмірене погойдування мало-помалу заколисало втомлену і здивовану Анжеліну.
У пансіон вони прибули лише о півночі. Здогадавшись, що в такий час їх, навряд чи, пустять, Сент-Джон звелів візникові проїхати ще чверть милі, щоб влаштувати нічліг міс Лур'є в стінах монастиря, не в звичках черниць було залишати стражденних без допомоги. Матушка ігуменя обіцяла доставити молоду міс в пансіон вранці, до того ж всі місцеві знали про її прибуття. Граф Сент-Джон щедро винагородив настоятельку, зробивши благодійний внесок на утримання монастиря і пансіону, не забувши згадати про те, що покине на невизначений строк Англію і всі питання, що стосуються його підопічної, просив вирішувати через його повіреного.
Попрощатися з дівчиною опікуну не вдалося: черниці дбайливо повели її, приховавши в стародавній будові з високими стрілчастими вікнами на довгих три з половиною роки …
Розділ 7. Прощавай, пансіон!
27 вересня 1888 р.
– Анжеліна! Ну, коли ти закінчиш свою роботу в саду? Хіба тебе не радує наш від'їзд? Прощай, пансіон! Прощай, неволя! Всі речі зібрані, через годину прибуде екіпаж батька. Швидше переодягайся, – нетерпляче квапила дівчину Розі.
Рози була молодшою і улюбленою дочкою лорда Корнуолла. Він дотримав свого слова і вже в перші канікули Анжеліни привіз дівчат познайомитися з нею прямо в пансіон. Сестри були дружні між собою, але кілька норовливі, багатство і гучний титул їх батька, безумовно, робили їх егоцентричним. Чого менше було помітно в Розі. Можливо, тому що вона не відрізнялася особливою красою, але була м'якою, простодушної, прямолінійною і товариською.
Згодом лорд Корнуолл, не втрачаючи довго часу, з таємним наміром визначив Розі в цей пансіон. По-перше, він вважав, що його улюблениці не зайвим буде повчитися чомусь «корисному», по-друге, дружба дочки з міс Лур'є дозволить частіше бачити останню, дізнаватися про неї щось нове. Звичайно, він не тішився аж надто на свій рахунок, але вдіяти з собою нічого не міг. Він був упевнений, що його любов до Анжеліні немов остання яскрава зірка на небосхилі життя лорда. Чим чорт не жартує!