У промінні двох сонць
Шрифт:
Оця картина неба і була особливо вражаючою, приголомшливою.
О Всесвіте! Який же ти дивовижний, — який складний і прекрасний… Чи настане мить, коли мислячий мозок проголосить: я розкрив твої таємниці, Всесвіте, я простежив усі твої неймовірно складні зв’язки, усі комбінації, усі причини й наслідки? Гай-гай… Можна тільки марити про це, та й то не вголос.
Під вагою великих мас вгинається простір — це показали численні спостереження над відхиленням променів побіля гігантських зірок. Виходить, Всесвіт наш витворився по замкнутій, закритій моделі…
Гліб Максимович добре пригадує лиця товаришів, коли вони обмірковували
— Ну, а що коли б було навпаки — відкрита модель? То це вас не здивувало б?
Усміхнулись. Але все-таки чомусь сподівались відкритої моделі. Чому? Хіба не однаково?
Особливо хороший настрій охоплював Гліба Максимовича тоді, коли він залишався наодинці зі своїми унікальними приладами. Дух експерименту, передчуття чогось великого — хто цього не пережив, той… А втім, у кожної мислячої людини, певне, бувають такі моменти, незалежно від масштабу праці. Гліб Максимович добре пам’ятає той душевний стан, що виник у нього перед вирішальним експериментом. Так, ніби в нього вже була в’язка ключів, які він підібрав, щоб одімкнути цілу анфіладу кімнат у Лабіринті Знання. Він уже побував у багатьох, вивчив їх, зробив доступними для всіх. І тепер ось треба підібрати ключа до важенних дверей, які закривають вхід до найбільшої зали. Гліб Максимович усіма фібрами душі відчував, що за тими дверима приховано щось дуже значне, таке значне, що його аж острах охоплював.
Він уже навчився одержувати кварки — цеглинки, з яких складаються елементарні часточки. Допомогла установка, яку він жартома назвав псевдоприскорювачем. Прийомний отвір її встановлено на поверхні корабля, а весь компактний агрегат міститься в лабораторії. Разом з ракетою установка рухається з субсвітловою швидкістю навстріч потокові часточок, розігнаних магнітним полем Галактики. Лабораторія-космос! Тут і вакуум найіде-альніший, і джерело часточок різних енергій невичерпне. Він терпляче, довго й уперто фільтрував космічну зливу, аж поки осцилографи не зареєстрували невідому досі часточку.
— Кварк! — вигукнув він як несамовитий, розглядаючи фотографію ледве помітного сліду невідомого космічного гостя. — Кварк!
Всі розглядали цю фотографію з невимовним захопленням. Так, мабуть, дивиться сліпець, якому щойно повернуто зір.
— Коли б ми не привезли на Землю нічого, окрім цієї фотографії, — сказав Старший, — і тоді експедиція вважалася б успішною.
Всі вітали Гліба Максимовича з успіхом. Ні, космос таки не зрадив їхніх сподіванок. Скільки зусиль витратили вчені, щоб здобути, впіймати цю часточку в земних умовах! Вона була давно передбачена теоретично, її властивості описані, а от минали роки, і ніхто не бачив її сліду… Ось він, ось…
Відкриття кварка і привело Гліба Максимовича до тих кованих із найтвердішої криці дверей, перед якими він зупинився з острахом у серці. Там, за цими дверима, — Першооснова матерії. Першооснова! Розщепити кварк.
Інтуїтивно Гліб Максимович відчував: кварк складається не більше як із двох компонентів. Так, так, не більше двох. І один із них — напевне! — хронотон. Що це за компоненти? Часточки? Поля? Чи те й друге одночасно?
Експеримент обмірковував довго і болісно. То сидів із самопискою в руці і креслив якісь каракулі, то, долаючи збільшену вагу, ходив по лабораторії — шість кроків туди, шість назад. То вдивлявся у слід кварка і мугикав пісеньки.
Розщепити кварк…
Не одну безсонну “ніч” провів Гліб Максимович, підбираючи ключа до тих неймовірно міцних дверей. Інколи його охоплював страх. Снилося: він переступав поріг і… падав у прірву. Довго падав, і його мучило млосне чекання удару — ось, ось… Прокидався спітнілий, серце — як не вискочить з грудей. Тоді давав собі спочинок, займаючись якимсь дріб’язком. Але тяжіння головної теми відчувалося кожної миті.
Одного разу, спостерігаючи в ілюмінатор чорнісіньке небо, раптом подумав: “А хіба реакція не може йти інакше? Скажімо, так. Першооснова, віддаючи свій хронотон, тут те захоплює хронотон бомбардуючої частки?” Може бути й так! Якої ж то енергії потрібно, щоб “відколупувати” хронотони? Хоча не обов’язково великої. Треба застосувати широкий спектр… А як поводитимуться вільні хронотони? Неймовірно — вільні часточки часу! Вони, певне, мусять бути надзвичайно активними.
Гліб Максимович не лише відчував небезпеку експерименту, він знав напевне, що виникне загрозлива радіація. Та про відступ не могло бути й мови. Раз у нього є таран, то хіба можна не вдарити по тих дверях?
Пригадує, як перед початком експерименту гладив обома руками голову, щоки.
Увімкнув псевдоприскорювача. Погляд на прилади — все нормально. Почали з’являтися кварки. “Ану ж ударимо по них протонами!”
Пуск!
…Далі не пригадує нічого. Анічогісінько — аж до того моменту, коли опритомнів у Медцентрі.
Що ж сталося?
Йому хочеться думати, що відколоті від кварків хронотони з’єдналися з хронотонами його власного тіла і… нейтралізували їх. Звідси й відсутність життєвих процесів.
Ну, а потім? Чим пояснити оживлення?
Доводиться припустити, що хронотони взаємодіють з магнітним полем. Зайвину їх “змили” силові лінії…
Охоплений спогадами, Гліб Максимович не помітив, як відчинилися двері.
— Антонідо!
Вона йшла до нього з букетом троянд у руці. Сліпуче зблискувала срібляста росинка. Та найяскравіше сяяли її великі блакитні очі.
— Антонідо, люба!
Вона й собі щось скрикнула і припала йому до грудей. Довго не могла вимовити й слова.
— Ой, візьми ж троянди, — згадала. — Бачиш, як сяє росинка?
— Це, мабуть, тому, що її освітлюють твої голубі очі… Вони й для мене сяють, неначе сонця… Голубі Сонця…
ОПОВІДАННЯ