У промінні двох сонць
Шрифт:
— Ви мені пробачте, — почав Никон, не знаходячи потрібних слів і з надією поглядаючи на вродливу аспірантку, — але я прийшов… як би вам це сказати… За намовою свого товариша…
Чарівна усмішка заспокоїла його:
— Я знаю, він консультувався з нами.
— Сократ?
— Хай буде по-вашому, Сократ — це мудра людина.
— Ви маєте на увазі великого елліна чи мого товариша? — пожартував Никон.
— Оце вже секрет, здогадайтеся!
Аспірантка граціозно підійшла до одного з стелажів, зробленого під дуб, і взяла малесеньку котушечку.
— Прошу, погляньте, — вставила котушечку до невеличкої
— Він пройшов у нас курс так званого емоційного лікування.
— Які там емоції? — здивувався Никон. — Він зовсім не розуміє… ну, не знає таких, наприклад, емоцій, як… не знаю, як вам точніше сказати…
Аспірантка знову не стрималась і усміхнулась.
— Я догадуюсь, про що ви… Але ж раніше він дуже страждав од безнадійного кохання.
— Хто? Оцей сухар? Оця логічна конструкція? — Никон страшенно здивувався, витріщив очі на вродливу аспірантку і… зареготав. — Ви жартівниця, ох і жартівниця!
— Вам не віриться? Що ж, це тільки свідчить про надійність нашого лікування. Ознайомтеся з щоденником, і ви переконаєтеся в цьому. Подумайте. Зважте.
Плавною ходою вона вийшла із залу.
Никон сів до апарата. На сивому екрані з’являлися то графіки емоцій, то цифри, що вказували на кількість одержаних Сократом біомагнітних імпульсів, то складні показники орієнтації пам’яті, яких без спеціальної підготовки і не зрозумієш, то його обличчя, спочатку змучене й сумне, а далі все лагідніше і спокійніше. Тепер Никон уже не сміявся. Виходить, це справді серйозно…
Відкинувся на спинку стільця, не звертаючи уваги на миготіння екрана. До щему в серці думав про неї, пригадував зустрічі, розмови — там, на далекій Землі, повитій голубим ореолом. Це було щось казкове, дивовижно прекрасне, прозоре й запаморочливе… Вони ходили з нею у високих травах, полохали диких птахів, милувалися красою згасаючого Сонця. А лижні прогулянки по співучому снігу Антарктиди? А польоти в супутнику? І в очах її сяяло передчуття щастя!.. То невже ж усе це — тільки електронний ланцюжок, відбитий у пам’яті? І що ж — зітерти той відбиток і всі ці образи зникнуть, наче їх і не було? — Никон аж здригнувся. — Убити образ найдорожчої людини! І задля чого — щоб бути унормованим? Ех, сократівське у тебе чоло, друже, але… Ну що ж — вона зрештою обрала інший шлях, то що ж… Коли вона війнула на мене холодком, я, хоч і вдавав спокійного, сам мало не кричав з розпуки. А з якою крижаною погордою відкинула вона моє запрошення прилетіти сюди, на Місяць… Ну, й Сократ хороший: не признався, що й у нього… А та зустріч із чорнявим юнаком: як вона усміхнулась йому! Це була крапля, що переповнила чашу. Погане це почуття — ревнощі, а от нуртує всередині, ятрить, пече…
Никон зітхнув, оглянувся і рішуче встав. Хай йому чорт, отак людина може й розкиснути!
Лункими кроками вийшов із залу.
— Коли розпочнемо? — рушила йому навстріч волоока аспірантка.
— А ніколи! — весело гукнув Никон.
— Чому? — ще більше округлились її очі.
— А ви закохувались? — ступнув до неї Никон,
— Ні, — оговталась дівчина, — він, може б, і розповів, але в його пам’яті не лишилось інформації не тільки про своє безнадійне кохання, а й про курс лікування. Він, немов у стародавній легенді, скуштував напою забуття. Так що й ви не бійтесь: шкодувати просто не зможете.
— Красненько дякую! Нехай уже я буду таким, як є — “замріяним”.
— А більше не залишите нас без обіду? — дівчина лукаво схилила голову.
— Задля розвитку нашого мистецтва можна буде й ще…
— Глядіть, а то за вас візьмуться сатирики! — посварилась пальцем. І така мила посмішка освітила її обличчя, що Никон і додому дістався під її враженням.
Хороший, безпричинно радісний настрій охоплював його єство. Навіть синтетична обстановка житла тепер здавалась йому привабливою. Ходив по кімнаті енергійними кроками, наче в передчутті чогось світлого, захоплюючого.
І коли раптом дзенькнув дзвоник, Никон аж здригнувся од несподіванки.
Прийшов Сократ. Никон спохмурнів лише на хвилинку і знову просяяв.
— Ну, що — склав ефемериду кохання?
— Склав. — Сократ був трохи здивований легковажною веселістю друга і надав своїй мові підкресленої серйозності. — Захисні сили твого організму ще не вступили в активну стадію, але це незабаром станеться. Зрештою психіка зводиться до хімізму, виділення певних речовин у кров. Ось графік…
Але він не встиг показати своїх психологічних схем: пролунав сигнал відеофона — звичайний, такий, як завжди, ніжний, трохи співучий сигнал. Та для Никона він чомусь видався незвичайним, наче юнакова душа набрала надприродної чутливості. Він поспіхом кинувся вмикати екрани. І ось затремтіли шовковою голубінню спочатку стіни, а потім і стеля. Наче з морської глибини поволі проступило, виринуло радісне обличчя дівчини. Вона дивилася звідусюди, і погляди її великих, виразних очей схрещувались на постаті Никона.
— Любий мій, — ворухнулися ЇЇ губи, — невже ти не здогадався, що я тільки вивіряла тебе?
— Я… я… — хотів щось сказати Никон і не міг.
— Розповім тобі все, коли зустрінемось. Я ж розмовляю з ракети. Зустрічай “Тайфун”!
Екрани погасли. Приголомшений Сократ впустив на підлогу сувійчик паперу, на якому він вивів ефемериду кохання.
— “Тайфун”! “Тайфун”! — трусонув його за плечі Никон. — Із Землі летить “Тайфун”!
ЗАКАРБОВАНЕ В СЕРЦІ
Два старенькі дідки, не поспішаючи, ішли лісовою доріжкою. Після міської спеки прохолода здавалась їм цілющим бальзамом.
— Гарно… Ох, і гарно! — озвався сивобровий з рожевими, як у дитини, щоками. Він раз по раз погладжував долонею лису, наче коліно, голову. Його сірі вицвілі очі заясніли усмішкою. — А ви не хотіли відпускати машину, колего…
Супутник відповів не одразу. Крізь великі рогові окуляри ніби з недовірою поглядав на ошатні дерева, що юрмилися обабіч. Сіре обличчя було незворушне, жодних ознак якихось емоцій.