У промінні двох сонць
Шрифт:
— Пробачте, — ботанік надів окуляри і аж нахилився до Ганни Петрівни. Деякий час він пильно вивчав її обличчя. Бачив: щоки тугі, наче яблука, і жодної зморшки! Соковиті вишневі губи її злегка тіпались, готові розсміятися. Старий відступив на крок, спитав: — Скільки ж вам років?
— А вам? — Вона взялася в боки.
— Мені стукнуло, між іншим, сімдесят вісім, — сказав, наче припечатав, ботанік.
— А мені — повних вісімдесят, — підніс руку археолог, і його дитяче обличчя зморщилося, як печене яблуко. Мовляв, що ти тепер скажеш?
— Та ви ще зовсім молоді хлопці! —
“Хлопці” мовчки витріщилися на Боровського.
— Так, — підтвердив професор, — Ганні Петрівні сповнилося дев’яносто два. Вона пройшла курс лікування в нашому Інституті. Рік тому вона мала вигляд ще гірший, ніж у вас.
Старі невдоволено гмукнули. А Ганна Петрівна зніяковіла:
— Тепер я така молода, що, повірите, соромно повертатися додому. Та й не впізнають! Дочка, правда, провідувала, бачила, що зі мною робиться, але як вона казатиме “мамо” — я не знаю.
— Пусте, Ганно Петрівно! — Боровський поклав їй руку на плече. — Дома звикнуть, а от чи повірять глядачі, коли ви з’явитесь на оперній сцені?
— Заждіть, заждіть, — обізвався археолог, — невже ви та сама славетна співачка?.. Я ще був студентом, коли…
— Та сама, — хитнула головою Ганна Петрівна. — Востаннє я співала на сцені тридцять років тому.
Археолог зашарівся, навіть лисина почервоніла.
— Так я ж… — заговорив він тремтячим голосом, — я ж так вас кохав… платонічно, звичайно… просто марив вами!
— І, між іншим, тому й не одружувався. — Ботанік запирхав, поблискуючи окулярами, і потер сухенькі долоні.
— Ну, от і познайомилися, — сказав Боровський. — А тепер не гаймо часу.
Він повернувся і енергійно попрямував боковою доріжкою до невеликого сірого корпусу. Два приятелі ледве встигали за ним.
Біля озера помітили юнака в білій тенісці. Він уже стояв коло мольберта і, очевидно, малював пейзаж. Костянтин Леонтійович, кивнувши в його бік, розказав, що то один із найстаріших наших художників.
— Чув такого, — сказав ботанік, але, між іншим, думав, що він давно помер.
Корпус, облицьований сірим синтетичним матеріалом, — нульовий. Тут на кожного пацієнта заповнюється найдетальніша історія хвороби — ціла котушка магнітної плівки. На другому поверсі розмістилися численні лабораторії, кожна з яких обов’язково позичить у прибульця хоч мікроскопічну кількість його тіла. Всі системи, всі тканини організму тут досліджують якнайретельніше. Починаючи від біострумів мозку і кінчаючи “волосяним покриттям” шкіри — все вивчається і фіксується в схемах, діаграмах, фотографіях.
В залежності від стану організму Вчена рада Інституту (вірніше — консиліум) визначає для кожного окремий режим лікування.
Археолог поглянув на молодих жінок у білих халатах і, торкнувшись долонею лисини, спитав у професора:
— А цим… також років по вісімдесят? Боровський усміхнувся:
— Ні, їм стільки, скільки можна дати на вигляд. Ми ж іще тільки починаємо. Нам вдалося омолодити буквально одиниці.
“А чого ж ти, голубчику, себе не омолодиш?” —
— Ну, ось, дорогі друзі! — говорив тим часом Боровський. — З цього корпусу вас переведуть у перший, згодом — другий і так далі. Там у нас, можна сказати, індустрія здоров’я, молодості. Від вас вимагається одне: педантичне виконання всіх приписів і… терпіння. Тільки за цієї умови ми скористаємось секретами природи.
На перший погляд могло здатися, що ці слова були зайвими, бо хто ж із старих людей не хоче повернути собі молодість? Але згодом друзі переконалися, що цей процес зовсім не легкий і вимагає суворої дисципліни та самоконтролю. Доки біохімічні каталізатори вестимуть облогу клітин, а магнітно-гравітаційні пристрої відновлюватимуть порядок в складній мозаїці атомів і молекул, — тіло не раз прошиють блискавиці болю, але що ж — ніякого безболісного оновлення в природі не буває.
— Отже, за роботу, друзі!
Костянтин Леонтійович потиснув їм руки і наказав своїм помічникам починати.
Зима цього року видалася напрочуд гарна. Лункі морози, густе, як вода, повітря, пройняте сонцем, — таке не дуже часто буває на півночі України.
А особливо чудова зима в лісі. Тихо, ніщо не шелес-
Іне, дерева, обсипані інеєм, стоять, наче срібні, а стукни кулаком по стовбуру — так і посиплеться білий пил! Нема того дня, щоб у цьому лісі не лунали молоді голоси. Юнаки і дівчата в різнобарвних светрах то гасають на лижах, то, прибравши на озері молоденький сніжок, бігають на ковзанах прудконогі, веселі, сміхотливі. Сьогодні вони змовилися поспускатися на лижах у глибокий яр. Схили його поросли ріденьким сосняком, отож треба виписувати хвацькі зигзаги, щоб не налетіти на дерево.
— Приготуватись! — задерикувато гукнула дівчина, піднявши вгору свою червоненьку рукавичку. — Поїха-ли-и!..
Аж засвистіли, затьохкали під нею лижі. За дівчиною кинулось кілька хлопців. А два зупинилися на самісінькій бровці. Один зняв вовняну шапку, торкнувся густої шевелюри:
— Ну, скажіть, колего, невже це справді я? Ніяк не можу звикнути. Якщо це я, то де ж моя лисина?
— А я вже забув про окуляри, — сказав його “колега”. — І, між іншим, перестань нарешті “викати”. Он уже, знизу нам махають, рушили?
— Слухай-но, колего, мені вісімдесят перший рік, я доктор історичних наук, і оце можу кататися на лижах, наче комсомолець? Невже це правда?
— А що ж тут дивного? Тобі, мабуть, між іншим, відомо, що такий досить помітний учений, як Піфагор, бився навкулачки і не раз перемагав на олімпійських іграх.
— Так, так. Великі мислителі, колего, займалися спортом. Арістотель, Демосфен, Сократ були свого часу прекрасними гімнастами…
— Жду тебе внизу!
Ботанік, пружно схилившись вперед, шурхнув донизу, повернув навскіс і, обминаючи дерева, так і замиготів по схилу. Не довго думаючи, відштовхнувся палицями і археолог. Вітер забивав подих, на очах виступили сльози, а він мчав і мчав, збиваючи сніжну куряву на поворотах. Відсапався унизу.