У відкритому морі
Шрифт:
Я мав нагоду в Берліні виступати проти Макса Шмеллінга. Я вистояв вісім раундів. Бій припинився через перелом сустава пальця у Макса Шмеллінга. Через мене ви можете відчути європейський клас.
Восьмьоркін не все усвідомлював, що казав гестапівець, йому було лише зрозуміло, що Ворбс обіцяє кращі умови одиночного ув'язнення. Хай Восьмьоркін подумає лише про невеличкий спарінг. Зайва пара старих рукавиць знайдеться. Не треба бути упертим. В житті все випадає на долю спритних людей, які вміють вчасно приєднуватися до сильних світу. Якщо Восьмьоркін нудьгує, Ворбс може для розваги повісити в камері тренувальну «грушу». На знак… майбутньої спільної роботи.
Бачачи, що Восьмьоркін уперто мовчить, Ворбс жартома кинув:
— Ви є не дуже достатньо балакучий співбесідник. Ви маєте до мене образу за стару неприємність? Хіба можна боксеру гніватися за таку дурницю? Те непорозуміння будемо вважати, як невеличкий масаж… зміцнення шкіри щік. Ви зможете відплатити мені.
Він порадив Восьмьоркіну гарненько подумати над своїм становищем і, запевнивши, що рукавиці й «груша» найближчим часом будуть у камері, розкланявся і пішов.
«Чого це вони раптом такі «ласкаві»? — нічого не розумів Восьмьоркін. — Приручити хочуть, чи як?.. Хай спробують. Мені одного мало, я їх декілька прикінчу…»
Розділ дев'ятнадцятий
Цілий тиждень Ніна й Ната були в тривозі. Вони не зважувалися залучити собі на підмогу ще кого-небудь із дівчат. Удвох з завмиранням у серці вони проносили повз вартових то ящики із сміттям, то доріжки, в яких були заховані пакети Калузького. Вітя передавав їх щоранку через дірку біля жолоба помийної ями або ж закопував під огорожею.
Ці важкенькі пакети дівчата спершу ховали під сходами, а потім, вибравши зручну хвилину, переносили в свій підвал і тремтячими руками запихали глибоченько в парти.
Вночі дівчата не могли спокійно заснути. Їм увесь час ввижалося, що хтось пронюхав про задуманий вибух, що зараз прийдуть і схоплять їх.
Удосвіта Ніна й Ната вставали з важкою головою і йшли на роботу. Але й там страх не покидав їх: «А що як хтось із дівчат під час прибирання наткнеться на пакети або впустить додолу ящик з акумуляторами і годинниковим механізмом?»
За п'ять діб вони так змарніли, що навіть затуркані посудомийки, сусідки по закутку, почали питати: чи не отруюють вони себе чимось, щоб визволитися з фашистської неволі?
1 ось настав вирішальний день — субота. Зранку було чутно, як у залі стукотіли теслярі, щось будуючи на сцені.
Ніна з Натою після нічного чергування мали право спати до обіду. Вони полягали на тверді матраци, напхані стружками, але очей не зімкнули. Дівчата чекали, поки підуть прибиральниці денної зміни і полягають відпочивати чергові. А ті чогось довго порпалися біля своїх ліжок, щось перетрушували, переносили і брязкотіли квартою біля відра з водою.
Нарешті все затихло. З протилежного кінця підвалу чутно лише було рівномірне дихання заснулих дівчат.
Ната встала перша. Вона навшпиньках пройшлася вздовж постелей, перевіряючи, чи всі дівчата сплять, потім взяла відро з водою, підійшла до виходу, зазирнула на сходи і махнула рукою: можна діяти. На випадок небезпеки вона мала стукнути по відру або впустити його.
Ніна заздалегідь вибрала місце для закладання вибухової речовини. Підвал, у якому вони жили, видно, колись почали обладнувати під газосховище. Під стелею було прорубано широкі продухи, що так і зосталися без фільтрів і вентиляторів. Дівчата, щоб вберегтися від холоду і протягів, забили ці дірки цеглою, рогожами та ганчір'ям. Ніна з Натою ще вчора, немов очищаючи від мотлоху і розширюючи свій закуток, поставили одна на одну дві парти біля середньої продухи. Ця продуха, за їх розрахунком, якраз приводилася під першими рядами стільців у залі, де здебільшого сідало начальство.
«Спокійніше, Ніно, не спіши, — сказала собі дівчина, витягти з-під матраца невеличку скриньку з головним зарядом вибухівки, з годинниковим механізмом і акумуляторами. — Інакше все переплутаєш».
Вона обережно пересунула годинникові стрілки на вісім сорок — час, коли, на її думку, глядачі зберуться в залі. Тоді завела ключем механізм. Невидима пружина й коліщатка тонко заскрипіли, всередині щось шипіло, ніби вже починав горіти порох. «Хоч би не зараз… — холонучи, думала дівчина. — Хоч би не переплутати…»
Зачинивши щільненько дверцята скриньки, дівчина прислухалася, чи йде годинниковий механізм? Розмірене цокання подіяло на неї заспокійливо. Вона неквапливо вилізла на парти і озирнулася: чи не стежить хто-небудь за нею?
Склепіння ховало від неї тих, що спали; тоді вона викинула з продухи цеглу і шматки рогожі. Звільнивши місце для вибухівки, вона зразу ж просигналила Наті, щоб та замкнула двері. Потім підкликала її до себе.
— Швидше подавай пакети!
Задихаючись, Ната почала витягати пакети і подавати їх подрузі. Руки в неї тремтіли, на лобі росою виступили дрібні краплинки поту.
Ніна заклала декілька пакетів углиб, між ними поставила скриньку з годинниковим механізмом і почала заповнювати широченьку дірку спершу вибухівкою, а тоді — ганчір'ям, цеглою й рогожками.
Акуратно виконавши всю роботу, вона спустилася вниз, зусиллям волі примусила себе сісти на край парти і попросила води. Їй хотілося втекти з підвалу.
Трохи заспокоївшись, Ніна звеліла Наті прибрати шматки цегли і сама підмела сміття, що насипалося із продухи.
— Ну, здається, все.
Дівчата відімкнули двері, подихали свіжим повітрям знадвору, потім полягали у своєму закутку. Але спати не могли: лежали з розплющеними очима, дослухаючись до кожного стуку чи шарудіння.
— А коли там щось зіпсоване? Вистрелить завчасно? — шепотіла Мата. — Ми не встигнемо вийти…
— Відпочивай і не вигадуй. До восьми сорока нічого не трапиться, мене інше турбує: ми-то втечемо, а дівчата зостануться?
— Ми їх запискою попередимо. По руках пустимо, а самі вийдемо.