У відкритому морі
Шрифт:
— Правильно, — підтвердив Восьмьоркін. — А лівіше від нього — катер і ще якась посудина.
— Застопорити хід! — наказав Калузький.
Несподівано з кінця мису злетів тонкий промінь прожектора і неспокійно заметався по поверхні моря. За ним з берега простяглися й інші, сильніші світляні щупальця. Вони в одному місці схрестили свої леза, і там, в голубому потоці світла, вирізнився темний силует «Дельфіна».
«Наші», зрадів і водночас занепокоївся Микола Дементійович. Він бачив, як «Дельфін» зник, немов розтанувши у воді, і як на його
«Із швидкострільних по них б'ють, — зрозумів Калузький, — тепер вони не почують шуму наших моторів. Пора…»
В сяйві спалахів він уже бачив вихоплений з пітьми величезний обрис корабля.
— Восьмьоркіну підготувати торпеду до пострілу! — незвичайно високим і якимось неприродним голосом скомандував інженер. — Чупчуренко — до моторів… Повний уперед!
«Кабельтових з п'ятнадцять буде, — націливши катер, що скажено мчав, на корабель, міркував Калузький. — А що як промажу? Конфуз і скандал… Буду стріляти з найкоротшої дистанції».
Промені прожектора знову забігали і раптом ударили в обличчя. Микола Дементійович міцніше вчепився в штурвал і не міняв курсу.
Він не чув, як з берега і корабля гулко залупотіли швидкострільні гармати, не бачив близьких сплесків і клекотіння води. Старий твердою рукою вів катер прямо на транспорт. Промінь прожектора більше не заважав йому. Від сліпучого світла прикривав високий борт і надбудови ворожого корабля.
Лишалось не більше як шість кабельтових. Микола Дементійович уже бачив у жовтих гарматних спалахах метушню людей на палубі.
Він відчував, як його ліву руку стягує судорога, як тремтять від напруження ноги.
— Плі! — неприродно високим голосом закричав він і махнув рукою.
Калузький не чув сплеску торпеди, що плюхнулася в воду, він тільки відчув, як здригнувся звільнений від вантажу катер, і одразу ж повернув направо.
«Ну й хоробрий же дідуган! — стежачи за світляним слідом торпеди, що мчала, не тямив себе від захвату Восьмьоркін. — Прямо на сплески йшов. Під таким вогнем інший би не підійшов так близько до транспорту».
Коли блиснув вогонь, моряк присів. В його вуха немов кулаком вдарив важкий гуркіт. Почувся тріск шматованих на частини залізних шпангоутів і перегородок. Догори злетіли уламки. Катер несподівано загойдався, почав описувати півколо.
— Що за чудасія! Невже із старим негаразд?
Двома стрибками Восьмьоркін опинився на місці рульового. Він став на місце повислого на штурвалі інженера і, виправивши руль, повів ревучий катер в рятівну імлу відкритого моря.
Вдалині добре було видно охоплений полум'ям і парою корабель, що розламувався надвоє. Навколо нього копошилися катери, підбирали з води тонучих солдатів і матросів.
Калузькому стало краще. Після незвичайного нервового напруження він відчував страшенну слабкість у ногах та перебої серця. Боячися знову впасти, Микола Дементійович сів прямо серед палуби, в ногах у Степана.
«Чеем», не зменшуючи швидкості, підійшов до печери разом з «Дельфіном».
— Молодці! Чисто зробили, — весело поздоровив чеемівців Кльоцко. — Не менше шести тисяч тонн утопили.
Розділ двадцять другий
Удосвіта, коли в печері всі ще спали, з лісу вернулися Вітя й Пунчонок з надзвичайною новиною. Черговий негайно зіграв побудку. Пунчонок вискочив на стіл і радісним голосом закричав:
— Прокидайтеся, товариші!.. Всі прокидайтеся!.. Приморська Армія визволила Керч! На всьому Перекопському перешийку лінія оборони фашистів прорвана! Наші форсували Сиваш, зайняли Армянськ і просуваються до нас. Ура-а!
«Ура» було підхоплене, воно відгукнулося такою дзвінкою луною в закапелках печери, що прокинулися від зимового сну і зашугали кажани.
Спати вже більше ніхто не міг.
Записка начальника штабу починалася урочисто:
«Почалося! Час розплати настав! — писав він. — Не випускайте з Криму злодюг і поневолювачів. Хай тут вони знайдуть могилу, щоб не могли повторити своїх мерзенних справ іще десь…»
Далі йшли поради і вказувалися пункти, зручні для нападу та підривних робіт. Для печерної групи було відведено велику ділянку приморської дороги й побережжя.
Прочитавши вголос давно ждане послання, Тремихач закліпав очима і стиснув в обіймах Пунчонка. Суворі дорослі люди раділи, як школярі. Забувши про свої хвороби й рани, партизани хлюпалися й обливали один одного водою, вмиваючись, жартували й сміялися за сніданком.
Почалися гарячі дні. Вдень люди набивали похідні мішки вибухівкою, патронами й гранатами. А вночі групами по три-чотири чоловіка висаджувалися в різних пунктах побережжя, заміновували в темряві дороги, звалювали навислі скелі на обози відступаючих окупантів, закидали гранатами гітлерівців, що метушилися в сум'ятті.
Іноді вітер і гірська луна приносили далекий неугавний гуркіт канонади. Здавалося, всі гори Криму приєднали свій гомінкий голос до залізного басу гармат: «Бий!.. Не дай втекти нищівникам!»
Солов'ї наче шалені були цієї весни. Їх не могли втихомирити ні близька стрілянина, ні гуркіт моторів на дорозі та в повітрі. В години короткого нічного затишку солов'ї шаленіли до світанку. І голоси їх таїли в собі таку силу, що іноді заглушали рев війни, що наближався.
Радянська Армія невпинно просувалася. Вже було звільнено Сімферополь, Феодосію, Старий Крим. Кожен день приносив усе нові й нові звістки про визволення приморських селищ та міст. Незабаром спалахами розривів осяялося й небо над скелями біля печери. Окупанти, що застряли тут, ще огиналися. Бої йшли біля підніжжя найближчих гір.