У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
Частина 5
УКРАЇНА Й ЕВРОПА
Візитери-невдахи, або Західні письменники у дзеркалі радянського аґітпропу
— Ось вони де в мене сидять, ці інтуристи! — інтимно скаржився Коров’єв, тицяючи пальцем у свою жилаву шию, — вірите, всю душу вимотали. Приїде й або шпигуватиме, як останній скурвий син, або ж примхами всі нерви вимотає: і те йому не так, і це не так!
Інженери людських душ усіх рівнів і ранґів за всі часи сталінського режиму мали точне уявлення про кількість і якість відданого їм на ідеологічне «форматування» континґенту. Так, в СРСР завжди існували ієрархічні
Партійно-бюрократичне бачення світу вимагало у згаданих інженерів людських душ усіх ранґів постійної інвентаризації й уточнення ноенклятурних героїв і персонажів діючого літературно-мистецького процесу як в СРСР, так і за кордоном. Щодня тривала робота з тотального бухгалтерського обліку й сортування мистців не згідно із їхньою мистецькою значущістю, а відповідно до партійної льояльности.
Швидко й безапеляційно розподіливши існуючий, а також організований в СРСР 1920-их років континґент мистців на пролетарські, селянські та «попутницькі» елементи, радянське ідеологічне начальство на деякий час зосередило свою увагу саме на західніх інтелектуалах. Отже, в графі «діячі культури» у Радянському Союзі 1920—30-их саме іноземні письменники-попутники виявилися в очах Кремля найбільш престижною номенклятурною категорією. Нова влада (не без підказки старих літературних «спеців») справедливо вважала, що західні інтелектуали, а також їхня дозована присутність при будуванні соціялістичного суспільства, стане безкоштовною реклямою СРСР на Заході, що довгий час пояснювало підвищену увагу установ сталінського режиму і його чиновників до закордонних працівників пера.
Отже, на момент скликання Першого з’їзду радянських письменників у серпні 1934-го року в СРСР був складений номенклятурний список іноземних літераторів, особливо важливих для радянського режиму, у культивуванні яких він був зацікавлений.
Між тим, до 1934-го року, вікопомного як Першим з’їздом радянських письменників, так і першими арештами українських літераторів, була ще одна нагода інвентаризувати західніх попутників, а саме під час святкування у 1928-му році сторіччя від дня народження Лева Толстого. На урочисте засідання урядового Толстовського комітету був запрошений весь дипломатичний корпус, акредитований у Москві, члени уряду СРСР і РСФСР, представники партійних, наукових і радянських організацій. Засідання відкрилося великою доповіддю А. Луначарського. Втім, явно пацифістська мелодика свята, створена не в останню чергу родичами письменника, а також ідеологічно-бюрократичні конфлікти в партійно-державному апараті між тодішнім наркомом освіти А. Луначарським і менш рафінованими чиновниками з Аґітпропу ЦК перешкодили успішно розіграти ідеологічну карту з використанням «дзеркала російської революції». Клясичний образ Л. Толстого як « матёрого человечища» (за висловом В. Леніна) вже не відповідав реклямно-комерційним вимогам продажу за рубіж результатів десятилітнього соціялістичного експерименту в Країні Рад.
Утім, тактичні негаразди з використанням іноземних попутників на Толстовському святі 1928-го року не відмінили наступальної стратегічної ініціятиви. Кожен з представників всесвітньої інтелектуальної еліти був узятий на облік у відповідних органах Політбюра, де краще за будь-яких літературознавців визначали утилітарну вартість того чи іншого західнього письменника. Так, після антираппівської постанови 1932-го року на міжнародному літфронті були зроблені організаційні висновки, в результаті чого культурно-аґітпропівський апарат відтепер став уникати послуг закордонних «пролетарських» авторів з Міжнародного бюра письменників для захисту культури або з Міжнародної асоціяцїї письменників, заснованих 1935-го року на Міжнародному конґресі в Парижі. І хоч до складу президії Міжнародного бюра входили А. Барбюс, Р. Ролян, М. Ґорький, Генріх і Томас Манни, Е. Форстер, А. Гекслі, Б. Шов, С. Люїс, С. Лаґерлеф і В. Інклан, тим не менш, увага радянського аґітпропу була зосереджена на всесвітньо визнаних письменниках, навіть якщо ті формально залишалися безпартійними попутниками. Тактика масових закупок іноземних талантів, завдяки яким вони ставали «видатними» у своїх «братніх» країнах, змінилась на стратегію вибору з самодостатньої, уславленої без радянської допомоги когорти авторів, та ще й не обов’язково приналежною до місцевих компартій, організацій Комінтерну і пов’язаних з ними асоціяцій і творчих спілок.
Герберт Велз
Слід зазначити, що Перший з’їзд радянських письменників 1934-го року, крім організаційного оформлення в єдиний колгосп усього піднебесного письменства Країни Рад, документально зафіксував наявність гурту інтелектуалів загальноевропейського, ба
У резолюції Першого з’їзду, згідно з доповіддю К. Радека про міжнародну літературу, написаною, між іншим, А. Ждановим і відредаґованою Л. Кагановичем, було визначено кілька категорій західніх письменників, на які пропонувалося орієнтуватися владі. До першої належали гості, що були присутні на Першому з’їзді, чиї симпатії до СРСР, соціялістичного будівництва і нової культури високо цінувалися Москвою, а саме: данець Мартін Андерсен-Нексе, французи Анрі Мальро, Люї Араґон, Жан Рішар Блок, турок Якуб Кадрі Кара-османоґлу, німці Віллі Бредель, Йоганн Роберт Бехер, Теодор Плів’є, а також китаєць Ху Лань. Попри те, що друга, більш почесна й вагома для ідеологічних стратегій СРСР когорта письменників, до якої належали Ромен Ролян, Андре Жід, Анрі Барбюс, Бернард Шов, Теодор Драйзер, Ептон Сінклер, Генріх Манн і Лу Синь, не були присутні на Першому з’їзді, чемно відмовившись, їм все одно присудили почесний титул « кращих друзів радянського народу».
Зліва направо: Л. Троцкий, В. Ленін, Л. Каменєв. 1920-ті роки
Відтак, клясифікація західніх інтелектуалів була б неповною, якби, крім підспівувачів сталінському режимові, готових примчати в СРСР за першим закликом, не згадати третій гурт, найбільш значущий для начальства радянського аґітпропу, а саме — буржуазно-демократичних попутників і спостерігачів за радянським експериментом, які лише симпатизували СРСР. До них належали такі високооплачувані письменники, як Томас Манн, Стефан Цвейґ, Герберт Веллс і Еміль Людвіґ, що мали безперешкодний доступ до керівництва своїх країн на зразок Ф. Рузвельта, Б. Муссоліні, Я. Масарика і т. д.
Загалом для обслуговування таких високоповажних осіб в СРСР існувала окрема структура — Всесоюзне товариство культурних зв’язків із закордоном (ВОКС), засноване у 1925-му році, яке очолювала О. Каменєва, сестра Л. Троцького і дружина члена Політбюра Л. Каменєва, і яке було спрямоване на прорив культурної бльокади СРСР, існуючої всередині 1920-их — на початку 1930-их років. Ця організація, орієнтована на співробітництво з «безпартійною інтеліґенцією» Заходу, займалась підготовкою власних гідів і розробкою процедур прийому іноземних інтелектуалів, від середини 1920-их років виробивши усталені прийоми оцінки іноземних гостей, а також чіткий ієрархічний підхід до культурних і політичних аспектів, які б мали характеризувати взаємини Радянського Союзу з інтелектуальною елітою різних закордонних країн. Іншими словами, вступаючи в контакти з представниками «розвинутого» Заходу й наштовхуючись на неприхильну критику радянських стандартів гігієни, манер, способу життя й культури побуту з боку навіть тих гостей, хто найбільш симпатизував СРСР, керівництво ВОКС цю критику свідомо іґнорувало, акцентуючи увагу на загальнохудожніх цінностях розвитку соціялізму в СРСР.
Утім, після Першого з’їзду радянських письменників 1934-го року Політбюро доручило обслуговувати запрошених іноземних письменників не іноземної комісії ССП, ВОКСу чи Наркомпросу, але організації «Інтурист», якою віднедавна опікувалося НКВД. Таким чином, леґалізована чекістська структура певний час обслуговувала іноземних гостей. Вже після усунення Г. Ягоди, а потім і Н. Єжова, новий нарком внутрішніх справ Л. Берія виступає проти передачі «Інтуриста» у систему НКВД. « Факт переходу „Інтуриста“ у ведення НКВД безумовно стане відомий за кордоном, — звітував Л. Берія у 1938-му році. — Капіталістичні туристичні фірми й ворожа нам преса цей факт постараються використовувати для розгортання цькування навколо представництв „Інтуриста“, будуть називати їх філіями НКВД і тим самим ускладнять їхню нормальну роботу, а також своєю провокацією будуть відлякувати осіб з дрібної буржуазії й інтеліґенцїі від поїздок у СРСР. Виходячи з зазначених розумінь, вважаю за доцільне „Інтурист“ вилучити з ведення НКВД». І. Сталін підтримав пропозицію Л. Берії, тож від 1939-го року іноземні туристи на території СРСР формально перебували під опікою Наркомату зовнішньої торгівлі, що, безперечно, більш відповідало валютно-економічній меті візиту, зокрема, закордонних письменників.
Тож питання про наклади перекладених книжок зарубіжних візитерів до СРСР, гонорари за видану продукцію, а також кишенькові витрати гостей вирішувалося згідно з чітко визначеною ієрархією. Так, за весь 1935 рік у Радянському Союзі було видано сто творів зарубіжних авторів, а в 1936-му році їх число зросло до 138 позицій. З французьких авторів були видані Л. Араґон, А. Барбюс, Ж. Р. Блок, А. Жід, А. Мальро, Р. Ролян; з німецьких — Й. Бехер, Ф. Вольф, Генріх і Томас Манни, Л. Фойхтванґер, A. Франк; з американських — Дос Пасос, Т. Драйзер, С. Аюїс; з англійських — А. Гекслі, Е. Форстер, Б. Шов. Держлітвидав виплачував усі гонорари в радянських грошах після приїзду авторів у СРСР. У валюті допускалася оплата в межах 5—10 відсотків від суми гонорару. Наприклад, за шість томів збірки творів Андре Жіду виплатили 1 500 валютних карбованців. Стільки ж — Генріху Манну. Найбільш оплачуваним автором був Ліон Фойхтванґер.