У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
На відміну від скандального фіналу, ознаменованого візитом А. Жіда, який жодної вдячної телеграми Сталіну не відправляв, а виїхав із Союзу тихо, без зайвої помпи, наприкінці серпня 1936-го року, прощання з Фойхтванґером було широко афішованим. « Залишаючи Радянський Союз, — урочисто листував він до Сталіна напередодні свого від’їзду, — я почуваю потребу сказати Вам, гідному представнику радянського народу, яким глибоким переживанням була для мене ця подорож у Вашу країну. Той, хто вивчає Вашу країну і Ваш народ без упередження, повинен радісно захоплюватися всім тим, що досягнуто за ці двадцять років. Людський розум одержав тут блискучу перемогу. Хто бачив, з якою міццю і з яким розумом Ви і Ваш народ захищаєте і розширюєте свої досягнення, той, залишаючи Радянський
Невдовзі радянські читачі, які так само «повинні» були радіти, що живуть в соціялістичному раю, були сповіщені про вихід друком в Амстердамі книги «Москва 1937» німецького письменника-антифашиста Л. Фойхтванґера. Передбачаючи її неминучий переклад російською мовою у вигляді радянського видання, інформаційне комюніке попереджало про необхідність правильного прочитання книги Л. Фойхтванґера. « Книжка містить ряд помилок і неправильних оцінок, — застерігали радянські цензори. — У цих помилках легко може розібратися радянський читач. Проте книжка становить інтерес і значення як спроба чесно і сумлінно вивчити Радянський Союз».
Отже, для того, щоби стати бажаним гостем в СРСР, західньому ґастролерові виявилось досить бути « одним з деяких не-комуністичних письменників Заходу», хто не склав зброї перед фашизмом і не боїться правди. Головною заслугою Фойхтванґера в очах Сталіна стало те, що « у той час, коли буржуазні акули пера, в угоду капіталізму і фашизму, змагаються у фабрикацїі злісної неправди і наклепу проти СРСР, Фойхтванґер намагається дошукатися правди про СРСР і зрозуміти його особливості». Це був безперечний натяк у бік невдячного гостя А. Жіда й компанії. Директива Сталіна до Політбюра була однозначна — 200 тисяч накладу книги «Москва 1937» Л. Фойхтванґера з визначенням не лише видавництва, але також чималого гонорару.
Річ у тім, що на той час в СРСР тривала підготовка до виборів у Верховну Раду першого скликання, тож акцію з візитою і книгою Л. Фойхтванґера хитромудрий вождь розцінював як важливий елемент передвиборної аґітаційної пропаґанди. Адже вперше усім без обмеженні (крім в’язнів тюрем і таборів) було надане право обирати й бути обраними до всесоюзного «парляменту». Тож публікація книги Л. Фойхтванґера була якраз на часі, створюючи ілюзію можливости й реального існування конструктивної критики сталінського режиму.
У березні 1937-го року СРСР відвідали еспанські поети й літератори Рафаель Альберті з дружиною Марією Тересою Леон. Зокрема, Р. Альберті у серпні 1934-го року був гостем Першого з’їзду радянських письменників. До речі, саме після згаданої зустрічі з Альберті і Леон у березні 1937 року в Москві Сталін втратив інтерес до західніх паломників-вояжерів, а також будь-яких контактів з лівою західньоевропейською інтеліґенцією. Будучи заклопотаним великою чисткою в СРСР і стратегічним курсом на зближення з нацистською Німеччиною, він перестане вважати перемогу Народнього фронту в Еспанїї та в інших 34 західноевропейських країнах за реальну перспективу і зробить остаточний вибір на користь зовнішньополітичного аґресивного талітаризму (майбутній розділ Польщі, окупація Прибалтійських держав, анексія Молдавії, війна з Фінляндією і т. д).
Так уже вийшло, що бесіда І. Сталіна з Л. Фойхтванґером стала передостанньою в черзі філософських зустрічей вождя із західніми інтелектуалами. Загибель організаторів таких візитів, зокрема Н. Бухаріна, М. Кольцова, І. Бабеля та ін., унеможливила подальше загравання письменників-ґастролерів з радянською «демократією», і відчайдушні заклики донедавна проханого Ромена Роляна до Сталіна виявити гуманізм у відношенні жертв терору залишилися без відповіді. Після зустрічі з Рафаелем Альберті й Марією Тересою Леон у березні 1937-го року Сталін узагалі скасував традицію задушевних бесід з кумирами західньої інтеліґенції.
Соціялізм як релігія серця
Я впевнений, якби мені сьогодні сказали, що я не повернуся в СРСР, я б сів посередині вулиці й заплакав: «Хочу до мами.» Звісно, ці дві мами різні: у них це Росія, у мене — СРСР.
Вальтер
Втім, приїхавши до Москви, В. Беньямін усвідомлює, що помилявся, а нове «революційне» життя його заворожує й водночас лякає. Адже прибуває він до столиці пролетарської революції не тільки для того, щоби бути ближче до коханої жінки та написати есей «Москва» для журналу «Die Kreatur», але й запропонувати свої послуги молодій Країні Рад, сподіваючись стати европейським кореспондентом в якому-небудь з московських видань. Але виявилось, що тут купують не працю, а людину, включно з правом на її думку. Багато хто з вищезгаданих закордонних ґастролерів погоджувався на такі умови, й не в останню чергу заради грошей. « Подальші міркування: вступати в партію? — вагається В. Беньямін у 1927-му році. — Вирішальні переваги: тверда позиція, наявність мандата. Організований, гарантований контакт із людьми. Проти цього рішення: бути комуністом у державі, де панує пролетаріят, означає повністю відмовитися від особистої незалежности. Право на облаштування свого життя, так би мовити, надається партії». Словом, іноземний візитер і сумнівний «попутник» цінував мандат не настільки, щоби заради нього відмовитися від « особистої незалежности», ставши ідеологічним співробітником партії.
З одного боку, В. Беньямін бачив, що підвалини капіталістичного культу в СРСР якщо не повністю зруйновані, то добряче розхитані. Насамперед впадало в око зовсім інше, ніж у Европі, відчуття часу, що в Країні Рад не дуже цінувалося: на вулицях ніхто не поспішав, адже «світле майбуття» все одно було неминуче. « Мені здається, що такої кількости годинникарів, як у Москві, немає в жадному місті, — відзначає В. Беньямін у 1926-му році. — Це тим більше дивно, оскільки люди тут не надто цінують час. Але на те, очевидно, існують історичні причини». До речі, гроші під ту пору так само не дуже цінувалися, а випадкові для радянської влади непмани-багатії навіть зневажалися за своє нереволюційне багатство. « НЕП, з одного боку, дозволений, з іншого боку — допущений лише тому, що наразі це в державних інтересах, — зауважував В. Беньямін. — Кожен непман може стати черговою жертвою повороту у фінансовій політиці». Себто владі не було потрібне багатство, їй була потрібна влада. І це незважаючи на те, що пролетарське життя проживалось здебільшого в руїнах. Житло було умебльоване залишками експропрійованої в буржуїв дореволюційної розкоші, колишні квартири стали комунальними, і в них мешкало по кілька родин. « У цих приміщеннях, що виглядають немов лазарет після недавньої інспекції, люди можуть винести життя, тому що приміщення відчужені від них самим способом життя, — жахається Беньямін. — Вони проводять час на роботі, у клюбі, на вулиці».
Вальтер Беньямін
Утім, у своєму щоденнику В. Беньямін не ставить остаточної діягнози СРСР, мовляв, перехід ще не завершено. Так, капіталізм тут підірваний, але хіба важко підірвати те, що не було розвинуте? До того ж, скасування капіталістичних правил породило не очікувану «демократичну» вольницю, чи пак анархістський вакуум, але безліч інших, часто не менш суворих заборон. Самим революційним друзям В. Беньяміна на кшталт Райха чи Лаціс здавалося, що наявність «потрібних» заборон — це продукт їхнього «революційного» вибору, але спостережливий іноземець бачив фіктивність цього вибору, ґрунтованого на ненависті до клясових ворогів.