У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
Після радянських таборів, звідки жінка Г. Хоткевича вийшла у 1957-му, а син Богдан у 1956-му році, вони зустрілися спершу в Києві, а потім у Львові, де їм допоміг професор Лазаренко, колишній ректор університету з Харкова, що опікувався родиною ще під час війни. Він запропонував дружині Г. Хоткевича посаду «збирача каміння» на Гуцульщині у Франкових місцях. Згодом вона переїхала до Криворівні, де прожила 8 років, працюючи в будинку-садибі І. Франка. Померла у 1974-му. Богдан Хоткевич, який під час війни свідомо подався до лав німецького війська і якого в Україну разом з іншими полоненими привезли в залізній клітці вже у 1946-му, працювати після радянських таборів не хотів, мовляв, уже напрацювався. Написав сценарій «Кам’яної душі» Г. Хоткевича, хотів вступити до
Вже за «незалежних» часів дочка Хоткевича щоліта навідувалась до Харкова з далекої Франції. Майже інкогніто жила в маленькій кімнатці « для приїжджих» у відділку місцевого Руху, ходила вулицями рідного міста, яке вона покинула більше ніж півстоліття тому, згадувала дитинство і юність. Скромна, ввічлива жінка, чия життєва вдача завжди нагадувала про гірку долю її батька, видатного українського письменника, етнографа й музиканта Гната Хоткевича, розстріляного в 1938-му.
Аркадій Любченко й BOB
Усім поважним ювілярам сучасности, яким доля судилася пережити роки воєнного лихоліття, чи пак «Великої вітчизняної війни» (BOB) не в затишку «трудового тилу», а безпосередньо в горнилі «нового порядку» (себто на окупованих Великонімеччиною радянських теренах), пощастило в тому, що протягом мирних 1920—30-их років усі вони встигли надбати «пристойного» творчого доробку: чогось такого вагомого й гідного високого імені радянського написати, змалярувати чи поставити в театрі. Саме завдяки цій спадщині такі одіозні донедавна для радянського офіціозу постаті, як Віктор Петров, Василь Єрмілов чи Йосип Гірняк, так чи інакше, потрапили до ювілейного пантеону української культури. Хоч би й в якості пасинків тієї останньої.
Аркадій Любченко. 1920-ті роки
Скажімо, згаданого В. Петрова, що свого часу об’явився в окупованому Харкові в німецькому мундирі, почавши видавати офіційний журнал для «осту» назвою «Український Засів», для нинішніх ювілейних комісій «рятують» його довоєнні «Романи Куліша», а також поважна наукова діяльність. Такого ж рівню «залишенець» наразі вже від мистецтва В. Єрмілов устиг ще за пролеткультівських часів засвітитися як запеклий деконструктор «усього буржуазного» в малярстві, запропонувавши разом з В. Поліщуком цілком утилітарний «революційний» конструктивізм і спроектувавши, наприклад, ліжко для кохання. Навіть незрівнянний Й. Гірняк, що під час війни театрально «обслуговував окупантів», і той безпосередньо спричинився у 1920-их роках до розбудови радянського мистецтва вже в театрі. Натомість А. Любченка, здається, нічого не рятує.
Його культова повість «Via Dolorosa», так само, як і декадентського штибу «Вертеп», що одиноко надаються до ювілейного балясту сьогодення, донедавна були критиковані як речі відверто занепадницькі. Зокрема в «Історії української літератури XX століття» про них зазначено, що «Via Dolorosa» нагадує клясичну новелістику А. Чехова, а «Вертеп» — твори М. Коцюбинського. Хоч саме довкола цих творів довгий час тупцятимуть сучасні дослідники, озброєні апаратом завчених літературознавчих
Зовсім уже непридатною для реаніматорів усіх «демократичних» часів буде й короткочасна діяльність А. Любченка на посаді заввідділу літератури й мистецтва у харківській газеті «Нова Україна» (1941—43), вислідом з чого стали, зокрема, його епохальні передовиці на кшталт «Україна живе!», що передруковувалися багатьма пресовими органами Краю. Не кажучи вже про нарис «Його таємниця», що також з’явився у згаданій газеті, вперше належним чином висвітливши справжні причини самогубства М. Хвильового — задовго до того, як зацілілий і заляканий О. Вишня спромігся на усні оповіді про трагедію, свідком якої він нібито був. Усе воно знову залишиться за бортом літературної історії, потрактоване як « непритаманне», « помилкове» та « націоналістичне», або як « гірке свідчення втрачених ілюзій, розбитих надій і нежиттєздатних мрій». Хоч, як стає бачити, саме до цих досягнень А. Любченко йшов протягом передвоєнного періоду свого короткого життя. Нагла смерть у 1945-му році була в тому поступі логічним акордом завершення — єдиноможливим фіналом для тих, хто зі словом Правди на устах зрікається усього мирського в ім’я ідеї.
Прекрасна Ут
Смолич зняв окуляри й поклав у миску з холодцем. «Ми брешемо, — мило всміхнувся він, — але ми в те віримо».
Ким був Аркадій Любченко у передвоєнному істеблішменті радянської літератури? З одного боку, член «Гарту», член Президії ВАПЛІТЕ та відповідальний її секретар, один із засновників «Літературного ярмарку», член і секретар «Пролітфронту» та один з редакторів місячника з тією ж назвою, автор збірок оповідань, повістей, драм, перекладів та публіцистичних статей. « Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом», — писав про свого приятеля М. Хвильовий.
Аркадій Любченко й Микола Бажан. 1930-ті роки
З іншого боку, « найбільш таємничою постаттю у літературі передвоєнних часів» називає Любченка автор книги спогадів «Розповідь про неспокій», незрівнянний літописець бестіярію української радянської літератури Ю. Смолич. « Любченко жадав стати на видноті, посісти визначне місце, близько до видатних людей — і задля цього був здатний на все, — пише не дуже припрошуваний до тодішнього „олімпійського“ столу автор згаданої „Розповіді…“. — Він шукав способу стати з видатною людиною запанібрата, підлабузнювався, прислуговувався, вислужувався, хапався виконати будь-яке доручення, якщо воно від людей значних і само собою показне».
Сьогодні, дивлячись цю хроніку номенклатурних самогубств, слухаючи ці пісні про «загірню комуну», читаючи ці звіти про кількість випитого на засіданнях різного штибу «ваплітян», бачиш перебір червоного й голубого, чуєш фальшиві нотки духової оркестри, довідуєшся про нещирість «м’ятежних» запоїв сімдесятирічної давнини. Занадто яскраво, дуже голосно, не на жарт похмільно. Смак, духовність, почуття міри — все це було зраджене заради « нашої юної, ніжної, бистрокрилої республіки». Розуміння цього заважало тому ж Любченкові повністю злитися з бурхливим потоком загальної маси.