У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
В суті речі, від радянського письменника вимагалося під ту пору лише одне — зуміти розчинити себе у загальному «гуркоті днів» і колотнечі міжклясових стосунків, схопити ритм і тембр того « вселенського гармидеру» (за А. Блоком — « почути музику революції»), наснажитися розлитою в повітрі романтикою вітаїзму чи пак червоноармійського пантеїзму — і зуміти « повернутись до себе». Зрозуміло, що всі тодішні мистці-пролеткультівці, навчені папашею Пилипенком словесного плужанства, володіли хистом «тонкого» світосприйняття. Також сумніву не улягає, що всі вони могли висловити своє бачення в матеріялі, створивши «Оду Сталінові». Проте не завжди і не у всіх спрацьовував перший ступінь — розчинення себе у масовому.
«… Але я зумів це в собі приховати, з болем притаїти, нічим не викрити, — звіряється у „Щоденнику“ А. Любченко. — Важко
До речі, А. Любченко не «одмовчувався» навіть за часів пролеткультівської евфорії 1920-их, і в його етюді «Книжка, якої я ніколи не напишу» вже вчувалися істинні наміри автора. « Йде селянин, — кпив А. Любченко в „Універсальному журналі“ 1929-го року з „пролетарського“ канону в літературі. — Бачить — димить димар. Ах, як прекрасно димить димар! — думає селянин. Коли це — гуде гудок. Ах, гудок! Ах, прекрасний гудок! Ах, як божественно гуде гудок! — думає селянин і моментально закохується в димар і гудок. Тут землю орати, сіяти, а йому руки падають. Не може, ніяк не може бідолашний, сердешний селянин, ба ж — судіть самі — він закоханий. І кидає селянин землю, кидає обійстя, кидає все та поспішає на могутній поклик непереможного гудка й суворого димаря страшенно велетенського заводу. І одразу ж, зодягши робітничу блюзу й ударивши молотом, стає він неймовірно свідомим пролетарем. І одразу ж він тобі й майстер, і кандидат до завкому, і ретельний підшефник, і талановитий самокритик. І він радіє. І всі радіють. І геть усе довкола страшенно радіє. І, кінець-кінцем, чутно, як починають співати „Інтернаціонал“.
Такої книжки, будьте певні, я ніколи не напишу».
Розбиті окуляри
Згадка про останні дні перед втечею радянської влади з Харкова вражає атмосферою метафізичного жаху і тваринного заціпеніння перед свавіллям червоного режиму. У майже спорожнілому місті час від часу тривожно озивалися телефони, наче в якому ґротесково-кошмарному булґаківському сні: « Кого? Варенуху? Його нема. Вийшов із театру». Шукали, як знати, «залишенців», себто тих, хто свідомо вирішив не евакуюватися. « Хіба ми забудемо, — питався пізніше А. Любченко, — як цим порядним людям під страхом смерти наказано негайно виїздити, як ридали вони, йдучи в азіятську неволю, як неслухняних враз брали під арешт, як жадібно полювали на них розлючені агенти НКВД, пильно скрізь шукаючи, безоглядно хапаючи, заляканими табунами спроваджуючи геть?»
Юрій Смолич
Зловісну ситуацію тогочасного терору й свавілля якнайкраще описують у своїх спогадах обидва цитовані тут автори, а саме — «залишенець» А. Любченко та його колишній колеґа по творчому цеху Ю. Смолич. Здавалося б, необов’язкові відомості. Можливо, не місце їм у майбутніх ювілейних статтях. Але, з іншого боку, саме так і вкладається в голові очевидна, зрештою, думка: жили обидва письменники в один і той самий час, і творили в рамках однієї, як виявляється, літератури. Суцільна булґаківщина тієї останньої, як завжди, чудово проявлялася саме у дзвінковій організації її процесу.
« Коли ми відправляли на евакуацію перший ешелон — з хворими та старшими письменниками, — розпочинає метафізично-чекістську симфонію Ю. Смолич, — я подзвонив Любченкові і просив його зайти до Спілки. Він прийшов. Але на мою пропозицію одержати посадочний талон і виїхати відмовився. Послався на те, що почуває себе зле — дошкуляє виразка шлунка, та й ситуацію на фронті вважає зовсім не такою вже злою, як це малюють панікери, — отже, не бачить підстав для того, щоб „тікати з рідної землі“».
Отож вовче гарчання на якусь мить затихло, але обрану жертву звідтоді вже не пускали
Далі події з « нехорошою квартирою» та її « невдахами-візитерами» розвивалися у все наростаючому темпі. « Признаюсь: щось мені тоді замуляло, — продовжує спогадувати Ю. Смолич. — Таж Юр’ївська вулиця була близько до заводських районів, а там небезпека в час бомбардування була значно більша, ніж у центрі міста. („Здогадався, клятий! Завжди був тямущий, — злісно всміхнувшись просто в очі фіндиректорові, проказав Варенуха“.) І я вирішив завтра ж самому піти на Юр’ївську, розшукати нове мешкання Любченка та переконати його їхати з другим ешелоном. („А що це за кроки такі на сходах? — спитав Коров’єв, граючи ложечкою в чашці з чорною кавою. — А це нас заарештовувати йдуть, — відповів Азазелло й випив чарочку коньяку. — A-а, ну-ну, — відповів на це Коров’єв“.) Та того ж вечора стався отой наглий прорив — нас самих спішно, серед ночі евакуйовано, — і доля Любченка пішла геть з поля мого овиду. Пригадую лише, що Бажан, який залишався ще в Харкові зі своєю редакцією „За Радянську Україну“, теж добивався до Любченка, але й йому розшукати спритного Аркашу не пощастило».
А як воно було насправді з тією суцільною булґаківщиною на осінніх вулицях передвоєнного Харкова? « Ця конвульсійна паніка звалась по-совєтському „евакуація“, — значить А. Любченко. — І це нечуване насильство в брехливих совєтських інформаціях буде, звичайно, зватися „добровільною втечею населення“. Тільки страхом за своє існування, крайньою безпорадністю, злобою, відчаєм можна поясни ти подібну сваволю і брехню».
І далі герой цієї оповіді подає зразок такої «евакуації», розповідаючи про свій переїзд з Києва до Харкова: « В цей день о 6 год. вечора, щойно я прийшов додому і сів обідати, подзвонив телефон із Спілки п-ів. Маміконянц — діловод спілки — передав категоричне розпорядження Бажана й Корнійчука, щоб о 7-й год. вкупі з усією сім’єю і з речами (скільки сам підіймеш) бути на товарній станції, сісти і вирушити. — Куди? — Нє знаю. Куда повєзут. — А як же я за годину доберусь до станції із сім’єю та речами? — Нє знаю, так пріказалі т.т. Корнійчук і Бажан. — „Ну, якщо не буде засобу пересування, то я не виїду, бо це фізично неможливо — так їм, будь ласка, і перекажіть“. А сам собі думаю: справа погана, треба лаштуватися в дорогу, вони, напевне, мені не вірять, уже підозрюють». (« Щойно фіндиректор переконався, що адміністратор йому бреше, страх поповз його тілом, починаючи з ніг, і двічі знов-таки почулося фіндиректорові, що потягло по підлозі гнилою малярійною вільгістю».)
Золоті лисенята
А інших письменників у мене для вас немає.
Чим займався А. Любченко, уникнувши примусової евакуації до Уфи? Майже нічим. Переїхавши до Харкова, милувався з нового ладу, хворів на виразку шлунка, сварився з дружиною, інколи щось писав до місцевої газети, іноді виступав. Активної участи у тодішньому відродженні культурного життя у нелюбій його серцю слобідській столиці практично не брав, хоч з’являвся і в Міській управі, і в Громадському комітеті, і в «Просвіті». А тим часом у надрах спокійного, принишклого міста кипіла пристрасть, точилася безоглядна боротьба: українці — росіяни; німецька влада — радянське підпілля, а ще особисті порахунки. З потаємних закапелків і закутів повиходили на люди залишені напризволяще родини «ворогів народу», серед яких виявилося чимало рідних з розстріляного, спаленого й замордованого середовища колишнього «золотого» письменства: діти Г. Хоткевича, В. Свідзінського, М. Куліша, К. Буревія, Д. Солов’я та ін. Так, брат П. Тичини був комендантом письменницького Будинку «Слово», небога X. Алчевської працювала друкаркою в «Просвіті», дочки А. Могилянської та М. Куліша подавали в їдальні.