Українські гумористи та штукарі
Шрифт:
Дружки регочуться. Олена поважна, ані осміхнеться. Тільки її темні веселі очі ніби грають і блискають. Вона ледве видержує свою поважну роль до кінця.
Антін умлівав і падав на землю, мов мертвий, таки частенько й найбільше, як прохаюча на весілля молода була гарна з лиця.
З молодицями та бабами Антін Радивиловський жартує на інший спосіб. От, наприклад, йдуть молодиці вулицею. Антін зустрічається з ними й обертається до найкращої та наймолодшої.
– Добридень тобі, моє серденько! А чом ти до мене не вийшла вчора ввечері?
– А чого б то я до тебе виходила?
–
– А ти й забулась, чого? Ти ж моя коханка!
– ніби чепляється Антін до молодиці.
– Одчепися ти од моєї душі! Я ж чоловіка маю, - сердито одказує молодиця.
– Тільки б і лиха, що чоловік. Бач, яка ти добра! Я тобі й спідницю справив, а ти мене цураєшся.
– Яку спідницю? Оцю, що на мені?
– вже з жартом каже молодиця, показуючи на свою дешеву збляклу стару, трохи не драну спідницю.
– І цю справив, і ту червону в квітках, що в тебе схована в скрині: обидві мої, а ти оце чогось перестала мене любити, - каже, дуріючи, Антін.
– Та в мене червоної спідниці й заводу нема!
– каже з сміхом молодиця.
– І одколи я заміжня, в мене й не було червоної спідниці. Оце причепилась причепа! Не думай, що я така нетяма, щоб позабувала, які на колір були в мене спідниці.
– То зелена ж! і то моя. Ой боже мій, боже! тільки десять карбованців дурнісінько запагубив!
– каже Антін і при тому важко зітхає, аж сопе, мов ковальський міх.
– Купи мені спідницю, то я й носитиму, - обзивається молодиця.
– Купив вже дві, куплю й третю, як любитимеш мене, моє серденько, - каже Антін.
Іде Антін через місто, цебто через ярмарковий майдан, зустрічає гурт молодиць і знов націлюється на нову жертву своїх жартів та дурощів, само по собі на найкращу.
– Будь здорова, чорнобрива, цокотушко моя, щебетушко моя, моя ти перепілочко, моя ти ластівочко!
– щебече Антін дрібно-дрібно солоденьким голоском.
– А ти вже й не здоровкаєшся зо мною, й не дивишся на мене?
– Та я тебе, сказати по правді, і не примітила, - каже молодиця.
– Бач, яка ти! Любилися, кохалися, як риба з водою, а теперечки ти вже мене й не примічаєш. Або з горя піду в Росі втоплюся, або повішусь: оттут серед базару заб’ю кілка та й повішусь, - каже Антін і важко зітхає, аж сопе. На його виду майнув одчайдушний виявок журби, неначе йому тільки зосталось обмотати вірьовкою шию та й повіситься десь на бантині в стайні.
– Та про мене й повісся! плакати не буду, - каже молодиця й регочеться на ввесь майдан.
– А як я буду перед смертю дриґать ногами, то може й заплачеш. Я знаю, що всі молодиці збіжаться до мене та будуть сльозами вмиватись, як я буду перед смертю ногами дриґотіть. Ох!
– важко зітхає Антін, роззявивши рота, мов вершу.
Усі стеблівські молодиці знали цей підступ та спосіб Антонових навісних жартів і нітрошки не зобижались. Але часом Антін помилявся й обертався з такими жартами до молодиць з чужих близьких сіл. Молодиці бачили Антона вперше й не знали про такі його жарти. Жарти виходили й справді смішні, бо молодиці опинялись в смішному або в ніяковому становищі, їм і справді було якось ніяково перед людьми.
Зустрічає якось раз Антін дуже гарну молоденьку молодицю в ярмаркову неділю на гатці коло порона. Вона була з близького містечка Шендерівки. Порон був ще по той бік Росі, і чоловіки тягли за кодолу, стоячи між двома стовпами, й гнали порон до гатки.
– Добридень тобі, серце!
– обертається Антін до молодиці прилюдно з таким інтимним привітом.
– Доброго здоров’я!
– обзивається молодиця й з дива витріщає очі на Антона.
– Чи це ти мене не впізнала?
– питає Антін.
– Ні, - каже молодиця поважним тоном.
– Бо я бачу вас вперше на віку.
– Ой!
– зітхає Антін.
– Ой господи! Бач, який тепер світ настав! А ці червоні чоботи, що я тобі справив, і досі носиш… а мене вже й забула.
– Коли ж ти мені купував червоні чоботи?
– питає молодиця, і її великі очі з превеликого дива стали ще більші.
– А хіба ж ти вже й забула? А тоді, як я до тебе ходив щовечора на вечорниці, - каже Антін з поважною міною.
Молодиця вирячила очі на Антона, як корова на нові ворота. Вона, очевидячки, силкується пригадать дівоцькі залицяння з своєї недавньої молодості й, само по собі, не знаходить таких гріхів у своїй пам’яті.
– Що це ти брешеш! Ці червоні чоботи справив мені чоловік, а не ти, - каже молодиця.
– Та вже ж пак чоловік. При людях, бач, треба ж казать, нібито чоловік справив.
– каже Антін.
– Оце причепилась якась причепа серед шляху, та ще й серед людей. Може, ще скажеш, що й це червоне намисто, що на мені, ти купив?
– вже сердито каже молодиця.
– Атож пак хто! Авжеж я!
– каже вже поважно Антін, ще й трохи підняв угору голос, буцімто з претензією.
– Коли ж ти мені його справляв?
– питає сердито молодиця.
– А тоді ж таки, як ми любилися з тобою, - каже Антін.
– Бий тебе сила божа! Я ж тебе вперше бачу на своєму віку. Та я ж не стеблівська!
– каже молодиця, вже зовсім зобижена.
– А хіба ж я не знаю, що ти з Шендерівки?
– каже Антін.
Стоявші навкруги їх стеблівські молодиці та чоловіки осміхаються, бо їх забавляють Антонові жарти. Вони неначе ждуть, що то з того вийде, який буде кінець. Ці жарти ще більше забавляють самого Антона.
– Ой господи, господи! який тепер світ настав, - каже Антін жалібним голосом.
– Вже й забула. А чи давно ж те діялось? А пам’ятаєш, як ти вибігала до мене з Шендерівки за три верстви за лісок у той ярок, що коло лісу? Ти з Шендерівки у ярок, а я з Стеблева за три верстви до тебе у лісок… та все щовечора, щовечора; ще й мене було випереджаєш… я прийду, а ти вже мене ждеш, - верзе Антін.
В стовпищі на гатці й під яткою в тіні, де між стовпами була накручена кодола, піднімається регіт. Антін стоїть і ледве вдержує поважну міну. Шендерівська молодиця починає не на жарти сердитись.
– Ще що скажи! Це якась напасть мені з цим чоловіком. Довго пам’ятатиму цей ярмарок!
– кричить вже молодиця.
Одначе молодиця вже починає прикмічать, що люде кругом неї весело регочуться, здогадом вгадує вона щось комічне в тому чеплянні та удаваній нахабності, та ще й при людях, і догадується, що тут затаївся якийсь жарт або якісь смішки.