Українські гумористи та штукарі
Шрифт:
– Та не йми йому віри, молодице!
– обзивається один чоловік з натовпу.
– То він жартує. Це в його така вдача, така манорія. Він усе так жартує з усіма, кого зустріне: чи старого, чи молодого.
Молодиця й сама починає сміятись, що дала себе піддурить. Вона пригадує всі смішні подробиці своєї розмови з Антоном, повертає очі, щоб подивиться на ту прояву, але Антонів і слід вже щез: шукай вітра в полі!
Само по собі розуміється, Антін причеплювався з такими жартами до молодиць, як не було поблизу їх чоловіків.
– Ой Антоне! намне будлі-коли тобі чуба якийсь мужик, - казали Антонові, даючи йому перше
Була ярмаркова неділя, цебто неділя, в котру ставав ярмарок у Стеблеві. Антін вертався з церкви. Йому треба було перевозиться через Рось пороном, бо наш дім стояв за Россю на горі. В ярмаркову неділю на пороні, й на обох гатках, і коло гаток під ятками, де була причеплена кодола між стовпами на перекладині під покрівлею, було дуже завізно. Люде возами то їхали на ярмарок, то, поторгувавши і скупивши все, чого було треба, верталися З ярмарку додому. На малому пороні не встигали швидко перевозить велику силу возів. Вози стовпились на обох гатках. Перевізшись на пороні через Рось, Антін примітив між натовпом на гатці одну молоденьку молодичку з села й почав чеплятись до неї з своїми звичними жартами.
– Добридень тобі, моя полюбовнице, моя коханко! Чи це ти пак мене й не впізнаєш?
Молодиця витріщила на Антона здивовані очі.
– Я тебе не знаю і зроду й не бачила, - каже молодиця.
– Бач яка! А ти хіба вже й забулась, як мене любила?
– Та я й не стеблівська, а виграївська!
– каже молодиця.
– Та виграївська ж! Оце б таки забув, що ти виграївська. А хіба ж ти вже й забула, як ми любилися та кохались? А пам’ятаєш, як ти виходила до мене з Виграєва щовечора за лісок у ярок до млина коло Росі, а я до тебе виходив з Стеблева у ярок до млина?
– починає плести Антін свою звичну нісенітницю.
Коли це несподівано з-за возів виходе чоловік тієї молодички, дуже молодий. Очевидячки, він недавно оженився. Він усе чув.
– А це, жінко, що таке? Який це твій полюбовник? То ти така! А ти ж божилась, а ти ж присягалась, що нікого не любила. То ти така! Га! А я цього й не знав! То ти така!
– кидається ревнивий чоловік з криком та галасом до ні в чому неповинної молодиці.
– Оце якась напасть мені! Та я оцього парубка вперше на віку й бачу!
– каже молодиця з слізьми в очах.
Антін стоїть і забавляється своїм жартом.
– Брешеш ти, сяка-така!.. До тебе парубок не чеплявся б дурно! А ти ж божилась мені, а ти ж присягалась, що нікого не любила! То ти мене дурила?
– вже кричить опришкуватий несамовитий од злості виграївець.
Молодиця починає плакати. Чоловік обертається до Антона вже без жартів.
– А ти, вражий сину, чого чепляєшся до моєї жінки?
Виграївець хапається однією рукою за свою шапку. То був знак, що в його аж руки сверблять, щоб битись. Антін ще не дометикувався до того, щоб говорити про дівчат по-італіянській, але на червоному виду та в страшних лютих чорних очах виграївця він прочитав страшне чужоземське слово - wendwtta (помста). Він втямив умить, що треба втікати.
– Потривай же ти, чортова супостать! Я ж тобі скручу в’язи!
– вже не каже, а неначе шипить чоловік, став блідий як смерть; очі в його стали неначе дурні або п’яні. Він знов б’є себе долонею по шапці. Шапка з’їхала трохи не на саму потилицю. То був знак: смерть Антонові! уб’ю! замордую!
Антін, хоч був на вдачу й не полохливий, не страхополох, давай навтеки! Виграївець за ним. Антін бігцем повертає на гору. Чоловік і собі повертає навздогінці за ним. Антін за одним духом вибіг на малу гору, - виграївець біжить слідком за ним на гору. Наш двір був зараз на горі. Антін шусть у двір! і вже думає, що виграївець не насмілиться гнатись за ним далі в браму. Оглядається він, а виграївець женеться за ним у двір. Антін стямкував, що виграївець наважився його впіймать, що за ним гониться лихо, що пекарня його не спасе, та й прожогом кинувся в покої, в прихожу, став і притаївся в куточку за шафою, що стояла коло самих дверей.
Виграївець вганяється просто в пекарню. Його блідий страшний вид налякав наймичок та бабу-няньку, їм уявлялось, що в пекарню вшелепався або скажений, що сказився на ярмарку, або навіжений розбишака з ярмарку, або якийсь нахабний п’яний прохач-злодюга, котрий без сорому втирився в опрічню кімнату, де були самі дівчата-наймички, щоб поцупить будлі-що в кімнаті й дать драла на ярмарок та й сховатися в стовпище людей.
– А де той шибеник? А де він?
– криконув люто в нестямці виграївець, страшний на обличчі.
Його страшний дикий крик було чуть в усьому домі. Мій панотець виходить у прихожу. Він углядів Антона, зирнувши скоса на його. Антін стояв за шафою ні живий ні мертвий і щулився в куточку з переляканим видом, з каламутними згаслими очима од ляку. Батько догадався, що трапилась якась подія, може й небезпечна для його. Він виходить в сіни. Виграївець стояв у сінях і, мов несамовитий, верещав: “А де той шибеник? де ви його сховали?”
– Чого тобі, чоловіче, треба?
– питає в його панотець тихим голосом.
Виграївець тільки вирячив тороплені очі й не може розказать діла од великого роздратування.
– Я… він… на гатці… до моєї жінки… отой шибеник… каже… - почав плутать плутанину виграївець. Він, вибігши на гору, засапався, ледве переводить дух і робить неймовірне силкування, щоб розказать доладу про діло, але розказати він не може: ревнива кров залила йому й забила памороки, замакітрила голову.
– Напийся, чоловіче, передніше в пекарні води, а потім заповістишся й розкажеш, чого тобі треба, - каже мій батько й дає знак рукою бабі. Баба принесла кухоль з водою. Але виграївець не примічає ні баби, ні кухля з водою; і все белькоче безтямки уривчасті слова.
Батько вернувся в прихожу, налив з графина стакан води і, підождавши трохи, щоб дати час чоловікові опам’ятатися й заспокоїтись, виносить у сіни стакан з водою й подає виграївцеві.
– На, чоловіче, напийся свяченої води!
– каже батько й подає йому стакан з водою, кажучи: - На, випий, то швидше одійде од серця.
Чоловік вже трохи опам’ятався. Він бере стакан і випиває воду сливе нахильці, видудлює за одним духом.
– Скинь шапку!
– каже до його батько.
Виграївець скинув шапку й одслонив випнутий високий гарний лоб, виявляючий велике завзяття. Лоб обрямований чорними, як смола, дрібненькими кучерями. На виступаючій трохи вперед над очима кістці лоба неначе пензлем намальовані густі високі чорні брови. Брови неначе кажуть: нам доля призначила моргать, і на котруми моргнемо, тієї не повинен зачіпать ніхто в світі!