Українські гумористи та штукарі
Шрифт:
– Не лайтесь, бабо, бо я чарівник: пороблю вам так, що ви будете ходити назад п’ятами, а наперед пальцями!
– гукає Антін до баби, але на далеченькій дистанції, на чималий простір од баби, бо в баби в руках костур таки добре довгий.
Напрямлюючи свої жарти на гарний пол, Антін Андрійович не сприяє й негарному полові в своїх жартах. Він пускав свої смішки та жарти й на чоловіків, пускав на їх летючі сатиричні листки, влучні й дошкульні критичні замітки, часом багацько переважуючі гумором і комічністю пустенькі фельєтони провінціальних письмаків у газетах. Часом Антін просто манив чоловіків та дражнився з ними, причепливо обсміюючи недостачу їх життя та вдачі.
Жив у Стеблеві один чоловік, на ймення Хтодь. Він тоді тільки що оженився. Жінка в його була гарна, але в самого Хтодя обличчя з нерівними пружками, зморшками та якимись випнутостями пригадувало печений поморщений гарбуз або корчакуватий та дуплинастий буряк. Хтодь і справді був дуже негарний з лиця: ніс, як картопля, губи товсті, ще й на додачу верхня губа була на два етажі, та ще з розколиною посередині. Хтодь був палкий, самолюбний, опришкуватий та ревнивий. З своєї жінки він ніби очей не зводив. Розумом Хтодь був зовсім-таки не гострий; великим розумом господь бог зовсім-таки не надарував Хтодя. В його голові було не багацько мизку (толку) та тями.
– Як моя жінка йде хоч би й по ярмарку, то нехай на неї й люде не дивляться і - часом було каже хтось зопалу од великої ревнивості.
Антін, як кміта, само по собі прикмітив цю слабість Хтодевої вдачі. Раз у неділю Антін зустрівся з Хтодем на вулиці.
– Добридень, Хтодю!
– каже Антін.
– Доброго здоров’я!
– обзивається знехотя й понуро Хтодь.
– Чи твоя пак Секлета вдома?
– питає Антін.
– А тобі навіщо? Хіба вона твоя жінка, чи що?
– обзивається понуро Хтодь.
– Та не об тому, бач, річ! Еге, Секлети нема вдома?
– знову чепляється Антін.
– Та нема ж. Кудись пішла. А тобі нащо?
– питає Хтодь, і його чорні маленькі очки запалюються.
– А знаєш, Хтодю, де твоя жінка?
– каже Антін ніби потаєнці, трохи не пошепки, ще й оглядається на всі боки.
– От ти не знаєш, а я так знаю!
– А де?
– питає вже Хтодь якимсь засмученим тоном.
– Та отам в корчмі п’є з москалями, - ще тихіше шепоче Антін.
– Невже!
– аж крикнув Хтодь на всю вулицю, наче вжалений або опечений.
– І їй-богу, і присяй-богу, п’є! Там тобі така п’яна, як ніч! Та так розчіпчила коси, що волосся аж на лоб повилазило з-під очіпка, а очіпок з’їхав аж на потилицю. А вона обняла якогось москаля руками за шию та так і почепилася на йому. І їй-богу, і присяй-богу! Нехай мене святий хрест поб’є, коли я брешу! Це я дійсно кажу щиру правду, бо сам на свої очі бачив.
Хтодь кидається до тину й зопалу та з нестямки висмикує дуже довгу хворостину, аж тин гнеться та аж лущить.
– Ламай довшу!
– шепотить Антін сливе на вухо Хтодеві.
– Бо добру баталію матимеш з солдатами.
– Коли ти по правді кажеш, вб’ю бісову пару, не пожалію, - аж шипить ревнивий Хтодь.
– Авжеж, таки добре провчи жінку. Ти ж таки хазяїн, розумний на усе село чоловік. Тебе чтять і шанують усі. Та вона ж оце ославить тебе на усю губерню!
– підбиває Антін, мов той Вельзевул.
– Вб’ю, не помилую!
– аж шипить Хтодь і, дає дропака по вулиці, аж курява слідком за ним піднялася. За Антоном так само курява піднялася, тільки на супротилежний бік улиці.
Хтодь прожогом убігає в корчму. В корчмі сиділо кілька бабів та стояв єврей-орандар. Ярий вид Хтодів, довга хворостина в його руках наводять на полохливого єврея-страхополоха переполох, а на бабів здивування.
– Де моя Секлета?
– кричить Хтодь до орандаря, втупивши в його лице люті очі.
– А хіба ж я знаю! Хіба я чоловік твоєї жінки, - обзивається орандар.
– Куди пак вона пішла з москалями?
– питає Хтодь і приступає до єврея з хворостиною.
– З якими москалями? Схаменися, чоловіче! Я ще позаторік як бачив москалів, та до цього часу ще нігде ні одного не бачив, - каже єврей.
– А вона ж тут сьогодні пила?
– допитується Хтодь в єврея якось люто, причепливо.
– Її тутечки сьогодні й нога не ступала на мій поріг. Може, деінде й п’є в шинку, тільки не в моєму, - каже єврей.
Хтодь прожогом вибігає з оранди, хапком, швиденько почимчикував з хворостиною через місто й прямує до шинку. Само по собі розуміється, що він не знаходить і тамечки своєї Секлети. Він бігцем біжить у третій шинк, але й там ніхто й не бачив Еврідіки цього палкого Орфея. Засапавшись, упрівши, аж змокрівши од поту, він вертається додому. Коло сінешних дверей висить замок, і йому довелося тільки “поцілувати замок”, як кажуть селяни в приказці.
Хтодь почухав потилицю й простує до тещиної хати. Він бачить, що в садку за причілком під грушею сидять молодиці. Між ними сидить Секлета, підобгавши ноги, і не розчіпчена, і в неї очіпок на своєму місці, і вона таки зовсім твереза балакає з родиною.
– Ти чого п’єш та гуляєш по корчмах?
– кричить Хтодь, обертаючись до жінки й піднімаючи хворостину.
– Коли?
– обзивається здивована Секлета й витріщила на його здивовані очі.
– А сьогодні! Га? Ти думаєш, я нічого не бачу й не знаю?
– Чи ти здурів, чи ти знавіснів? Може, вже з місяць буде, як я й у корчму заглядала, - каже Секлета.
– Що це, сину, з тобою? Це якась напасть або якісь пльотки. Ми од обіду тут сидимо та балакаємо й нікуди не ходили, навіть через двір не переходили й за ворота не виходили, - оступається мати за Секлету.
– А мені Антін казав оце зараз, що ти з москалями в корчмі п’єш та гуляєш.
– Та бреше він, бодай йому пипоть на язик ще б сім болячок у груди!
– каже сердито Секлета.
Секлетина мати насилу-силу заспокоїла Хтодя і вговорила його, доказуючи, що то Антін встругнув з ним штуку своїм звичаєм, бо в його з язика так і сипляться брехні, наче з ковадла іскри.
– Постривай же ти, бісової п’яти Антоне! я ж тобі обчустрю спину оцією хворостиною, - каже Хтодь і застромляє під стріху цю смертельну зброю для кари Антонові.