Українські гумористи та штукарі
Шрифт:
Невважаючи на недостачу симпатії й спочування лиху своєї сестри, Антін все-таки часом бував у неї в гостях. Сестра по своєму звичаю зараз починає зітхать, охати, нарікать на свою важку долю, на своє вбожество, а потім починає чепляться до Антона та говорити йому напутіння. Антонові не подобалась така забавка в гостях: він не любить охкання та бідкання, ненавидить сльози. Сестра починає напутювать його. Антін ненавидить усякове напутіння, та ще заправлене слізми, неначе перцем. Він мовчить та кривить своє лице.
– Господи милостивий та милосердний! і що ти за людина?
– починає свою проповідь сестра.
– Тобі все смішки, все жарти. Ти ж вже не маленький, не хлопець, а дорослий, дійшлий чоловік. Хіба ж таки не час тобі до пуття й до розуму дійти? Он другі люде твого віку вже поженилися, а ти й досі тиняєшся, й досі байдики б’єш. Ти якийсь непоміркований, нестатковий. Тобі все смішки та жарти в думці, з котрих користі, як з цапа молока.
– Підсипай, підсипай перцю в горілку! Буде смачніша.
– жартує Антін.
– Господи! що б то сказав наш небіжчик батько, якби оце встав з домовини, - тягне далі сестра напутіння.
– Нічогісінько не сказав би, а ти от так наговориш три мішки гречаної вовни, - вже трохи поважно, але не сердито обзивається Антін.
Сестру трудно спинить і впинити: вона почуває потяг до слів та до читання моралі.
– Кожного тобі зачепить, з кожного насміється! з кожного глузує та знущається. Не минає ні старого, ні малого. Нема тобі ні сорому, ні гріха. Чепляється до дівчат, зачіпає молодиць. Господи! в кого ти вдався? І що ти за людина?
– каже далі сестра.
В Антона вже не стає терпіння. Він підступає до сестри й підставляє полу свого жупана, неначе хоче зібрати в полу перли навчіння та напутіння, розсипаного сестрою.
– Сип жару в полу, сип!
– каже Антін не то сердито, не то жартуючи.
– Взяв би дочку в щербашинського дяка та й жив би, як живуть люде. Гортань у тебе добра, співати в церкві вмієш, - тягне далі сестра.
– Оту птаху з полив’яним носом? Ще колись виклюкає мені очі своїм носом, як ключкою, - одповідає Антін.
– Нічого те, що в неї гострий ніс, зате ж у її батька і воли, і корови, і коні, і багацько всякого добра. Помре старий, станеш на його місці за дяка. А ти все тиняєшся по світі, мов од гіллі одірваний. Де ті гроші, що береш за службу? За вітром пускаєш. Господи милостивий та милосердний!
– вже не говорить, а якось пищить сестра, хапаючись, неначе лапаючи себе обома руками за голову. В її маленьких карих очах навертаються й справді сльози.
– Сип, сип жару! От уже повний припіл насипала. Сип ще в халяву!
– каже Антін і руками розчепірює одну широченьку халяву.
– А боже мій! Що з тебе буде? Доки ти будеш так волочитись по світі та бурлакувать? Он незабаром посивієш. Подивись лиш на себе в дзеркало! Он на голові вже сивий волос світиться!
– каже сестра вже крізь сльози.
– Ти нічим не пеклюєшся, не падкуєш коло роботи, тільки й падкуєш коло жартів, а з їх хліба не буде.
Сестрині сльози зовсім роздражнюють Антона. Він присідає перед сестрою й одставляє комір сорочки на потилиці.
– Насипай ще жару за комір у сорочку, щоб гірше дошкуляло! Отак буде дошкульніше.
На лавці сидить мовчки менший Антонів брат Іван. Натура дуже неодномірно поділила свої дари між братами та сестрою. На сестрину частку випали сльози та практичний розум; Антін загарбав собі сміх та жарти; меншому братові не припало нічогісінько: він трохи не ідіот і виродок і, як більша частка ідіотів, невимовне самолюбний, опришкуватий та гордий. Його доля надарувала потягом та охотою до фізичної праці. З його вийшов дуже добрий робітник, що ладен робити роботу з раннього ранку до пізнього вечора. Менший брат зненавидів Антона за його жарти та смішки з його. Іван, здається, зненавидів саме Антонове обличчя, котре ніби нудило йому в животі, доводило до блювання. Антонове комедіантство з сестрою, сестрині сльози - все це доходить до самого Іванового серця. Він почав встоювати й заступатись за сестру.
– Оттак він усе! Оттак він усе!
– починає Іван, сидячи на лаві.
– Ти нестатковита людина, нездатна до роботи; в тебе все жарти та смішки. Нікого не слухає. Сестра навчає - він не слухає; я навчаю, говорю - він і вухом не веде.
– Ще й цей блазень починає! На тобі припіл! Сип жару ще в другий припіл, бо вже один повний!
– каже Антін і підставляє другу полу свого жупана під самісінький Іванів ніс, ще й регочеться, аж заливається.
– Де ти гроші діваєш!
– тягне далі сестра.
– Скільки ти тих грошей достаєш, а в кишені нічого нема, нічогісінько! Ой господи милосердний! Тобі ж треба таки колись ожениться. Підуть діти. Як ти будеш на світі жити?
– клопочеться, аж пищить сестра крізь сльози й знов нащось хапається обома руками за виски й давить їх, неначе на їх згонить злість.
– Оттак він усе! Оттак він усе, що б хто не казав йому!
– притакує Іван сестрі.
– Своє товче, та й годі.
Антін не витерпів. Він у одповідь на нападаючу на його з двох боків мораль встругнув штуку. Зараз почав удавать роль ніби людини, котрій насипали жару в халяви та за комір сорочки.
– Ой, пече, пече, пече! Ой, насипали ж мені оце жару за сорочку. Ой-ой-ой, пече, пече, пече! Ой вей мір, та-теле, мамеле!
– репетує Антін, скакаючи по хаті, і він
Дриґає ногами, підскакує, як риба на сковороді, неначе йому й справді насипали в халяви жару, ворушить та крутить спиною й головою, неначе і справді в його десь шкварчить шкура од жару, і він корчиться, пищить, сичить, ніби од великої болісти. Антін до дріб’язків удає муки святого Лаврентія на розпечених ґратках.
Сестра дивиться на це артистичне грання й, задивившись, перестає провадить напутіння, та ще й ущипливі. На її жалібних устах з’являється щось схоже на осміх. Вона з одчаю тільки махнула на Антона рукою: пропав, мов, чоловік ні за що, ні про що! і вона й сама регочеться. Але для самолюбного брата невтямна усолода Антоновим артизмом, і він тягне далі свою лекцію. Він невблаганий напутник і силкується напутить брата й навести на добру путь.
– Оттак він усе! Сестра навчає, а він і вухом не веде! Я говорю-говорю, а віні мене не слухає, а він скаче. Я навчаю, а він дуріє, а він скаче. Це якась проява, а не людина, - промовляє Іван.
– Ти навіжена, цапленна, навісна людина! Ти давно сказився й з’їхав з глузду ще змалку. Слухай!