Українські гумористи та штукарі
Шрифт:
– Ще б пак такого дурня слухав!
– обзивається Антін.
– Он гляди лишень своїх дзвонів. Дав тобі батюшка посторонки в руки, то й дзвони. А то ти й незугарний дзвонити гаразд.
Іван спахнув і неначе стрибнув з лавки, мов жаром опечений.
– Хто? Я не вмію дзвонить? Я дурний?
– не кричав, а шипів сипким голосом Іван.
– Авжеж не вмієш. Дурно тебе батюшка настановив за генерала над дзвонами, - дражниться Антін.
– Брешеш ти! Он люде кажуть, що ніхто ще в Хильках не дзвонив так гарно, як я! От що!
– гордовито обзивається Іван.
– Он подивись лиш на свої дзвони. Голуби та горобці так їх побілили, що вони стали такі
– допікає Антін братові.
– Який з тебе паламар? Ти той паламар, “що свічки поламав”. Ти й паламарувать нездатний.
– Я? я дзвоню в глиняники? Хто? Я! я!
– аж прискає Іван, мов кіт, зачеплений за саме серце. Він показує Антонові свій здоровецький жилавий кулак, зовсім непропорціональний його невеликій кругленькій постаті.
– Що не вмієш, то не вмієш, бо ти незугарний і в дзвони дзвонить, - нігде правди діти. Создав тебе господь та й кається, - кидає Антін ще одні смішки по адресі брата.
– Ти тільки дурно береш частку приносин до церкви, дурно їси церковний хліб, от що!
Іван тричі плює набік і оступається в далекий куток хати, аж до полу, сідає на полу, повертає своє сумне лице до стіни, як роблять маленькі пещені сердиті діти.
– Дзвонить гаразд не вміє, а ще й сікається до мене, чваниться.
– Я йому даю в руки образи, а він каже - луб’я. Оттак він усе! Я ж кажу, оттак він усе. Матушка казала, що я найкраще дзвоню на ввесь повіт, що по всій губернії нема такого дзвонаря, а він своє топче, неначе він розумніший од матушки. Оттак він усе, та й годі! і сьогодні, і вчора, і позавчора! хоч сядь та й плач. Я кажу - образи, а він каже - луб’я, - аж пищить Іван, розмахуючи кулаком.
– Іване! чом же ти не хапаєшся за голову, як Мар’яна?
– дражниться Антін.
– Пху на тебе, сатано!
– плює Іван на діл і знов сідає якнайдалі од Антона, в далекому кутку хати. Антонова сестра Мар’яна, мовчки дивлячись на цю сцену, з одчаю тільки махнула рукою.
Антонів швагер чув цю усю розмову з кімнати через одчинені двері. Він знав, що в його господі зібрались докупи непомирливі люде, щось таке, як, приміром, вода, огонь і ще третє щось невловне, невагове. Зять стямкував, що вже настав час вмикнутись в ту тяганину й як-небудь хоч для форми помирити те, що між собою ніяк не мирить.
– Та годі вже вам жартувать! Давайте ще будемо діло робити!
– каже швагер, прямуючи до шафи, вробленої в кутку кімнати в стіні, як трикутник, помальований зеленою фарбою.
Він одчиняє шафу й бере з полички синю пляшку з горілкою, вироблену, як ведмідь, що підвівся на задніх лапах.
– А ходіть лиш до цього ведмедя!
І чарка очевидячки зводить їх докупи. Але Іван невблаганий і непомирливий. Він не слухає запросин швагра, плює ще раз набік і виходить надвір, гуркнувши дверима.
Через кільки тижнів після того в неділю Іван пішов у Стеблів до крамниць по усякі закупки. Він думав набрати собі дечого на жупан та жилетку. Сестра доручила йому купити солі, свічок, олії та яловичини на печеню. Іван, прийшовши в Стеблів, поперед усього зайшов до крамниці, щоб набрать собі матерії на жупан. Крамар розгорнув перед ним кільки шматків матерії. Іван вибрав матерію й почав торгуватись. Коли це несподівано в крамницю входе Антін. Не поздоровкавшись з братом, Антін обертається передніше до крамаря.
– А це що за чоловік у тебе в крамниці?
– питає Антін старого крамаря-єврея.
– А хіба ж ви не бачите! Це ж ваш брат, - обзивається крамар за прилавком,
– Який мій брат? Це якийсь волоцюга, заволока, безштанько! А пашпорт в його є? Нащо ти приймаєш у свою крамницю людей без пашпорта?
– А мені яке діло до того? Мені однаково, кому продавати крам, чи має він білет, чи не має, - каже крамар.
– А пашпорт, чоловіче, маєш? А коли нема білета, то в тюрму його, в кайдани! А чого ти, чоловіче, оце прийшов аж за шість верстов до Стеблева без білета?
– обертається Антін до брата.
Іван витріщив очі й тільки мовчки дивиться на Антона.
– Може, це якийсь збіжалий москаль; може, це якийсь волоцюга приблукав з-за границі. Ого-го! Усяково буває на світі. В волость його та в холодну, щоб не швендяв по світі дурнички, та ще й без пашпорта. Чи то мало в Стеблеві вештається тутечки на фабриках усяких приблуді - репетує з поважною начальницькою міною Антін, мов справді становий пристав.
Це збурило Іванову душу до самісінького дна. Він дивиться на Антона, не мовлячи й слова, потім плює, раптом вибігає з крамниці та й дременув просто за царину до свого села. Він забув навіть і про сестрину дорученість купити солі, олії, свічок та яловичини.
Вертається Іван до сестри.
– А де ж сіль, олія, свічки та яловичина?
– питає сестра в Івана.
– Не купив! Не дав купити отой навіжений шибеник, - кричить Іван.
– В крамницю вбіг Антін та чогось причепився причепою до мене, що я прийшов в Стеблів без пашпорта, та кричить на мене, сікається до мене, як скажений. Така мене досада взяла, така досада, так я перепечалився, що вже не знав, що робить з досади. Я плюнув трохи не в вічі йому та з досади додому втік. Оттак він усе! Я ж кажу, він мене колись з’їсть без солі.
Сестра починає сваритись та гримать, а потім по своєму звичаю бідкається й плаче. Вона виходе з світлиці, махнувши рукою: пропащі ви обидва на віки вічнії - неначе хоче вона виявити цим махом руки свою потаємну думку й одчай.
Довго ще жартував Антін з дівчатами та молодицями, довго залицявся до їх, але й сам незчувся, як опинився в кайданах Гіменея. Раз Антін одвіз мене й брата в Київ після великодня і, вертаючись додому порожньом, зустрів на шляху молоду удову Настю. Настя верталась з Києва з прощі додому в Стеблів і попросила Антона підвезти її. Антін посадив її на повозку й завіз до самого Стеблева. Настя була московка, її чоловік десь зник після війни, і про його ніякої чутки й вістки не було. Од того часу між Антоном та Настею почалося велике приятельство. Настя без сорому залицялася до Антона. Вона була не дуже й гарна, але дуже добра й симпатична своїми невеличкими ясними карими очима, тонкими делікатними устами та ласкавим осміхом. На кутку Круглику, зараз за єврейськими хатами на містечку, вона мала свою хатину з городом, була робоча, поважна, не гультяйка й тиха на вдачу. Настя любила людей веселої вдачі, а в Стеблеві не було чоловіка, веселішого од Антона. Щовечора Настя було робить Антонові візити за нашим двором; прала йому плаття, приносила вечерю в стайню: вареники з сметаною, млинці, мнишики, коржі. Антін не встояв проти такої принади й однієї неділі несподівано повінчався з Настею й справив своє весілля. Він покинув у нас службу й перейшов на життя в Настину хату. Мій панотець дав Насті до рук половину Антонової плати за ввесь час його служби: він ніколи не давав до рук Антонові усіх грошей, знаючи про його розтратливість. Половину грошей він давав Антонові до рук, а половину приховував на чорний день.