Українські гумористи та штукарі
Шрифт:
Антін вхопив прездорового дрючка, став позад дзвона за стовпищем народу, підняв дрючка й почав поганяти. Стовпище нагадувало мені картинки, де були намальовані маси єгиптян, котрі перевозили прездорові камінюки для будування пірамід.
– Гей, сірий! Цабе, безрогий! А чого ти стягаєшся? Соб, соб, соб! повертай мерщій!
– кричить Антін, махаючи дрючком і наче граючи роль фараонового пригонича та приставника коло робітників, що будували фараонові піраміди.
– Що ж ти нас поганяєш, а сам не везеш? А запрягайся лишень і сам!
– обзивається титар.
Антін забігає вперед, вмішується в натовп, хапається руками за вірьовку і напружується з усієї сили. Несподівано вірьовка луснула й перервалась. Цілий довгий рядок людей, неначе од команди, заразом звалився на землю, гепнув і ліг. Антін звалився й собі разом з другими.
Почувся невдержний голосний регіт. Усі воднораз схопились і стали на ноги, а регіт не перестає. Я наблизився до місця катастрофи. Дивлюсь, Антін лежить на спині й дриґає ногами та махає руками, неначе гуска, перекинута догори ногами, котра дриґає лапками, силкується встать і ніяк не може, і тільки крутить довгою шиєю та червоним дзьобом.
– Гей, киктяр (титар)! давай лиш доктора! Ой, вбився ж я на смерть! Ой, рятуйте! мерщій, швидчій! бо от-от вмру. З дзвона впав, - репетує Антін, дриґаючи ногами та махаючи руками.
– Хіба ж ти з дзвіниці впав, що до тебе треба ще й доктора кликать? От я тобі дам ліків, що й сам схопишся та не потрапиш, кудою і втікать, - каже титар, замахуючись на Антона здоровим дрючком.
Антін схопився на ноги, мов жвавий хлопчик, на котрого замахнулись різкою. А тим часом Антонові в той час стукнуло 63 роки! Антін вже значно неначе поменшав у тілі, бо таки добре зсохся. На його жилавій шиї стали примітні сухі жили, неначе шнурки: уся шия стала схожа на пучок шнурків, обтягнутих тонкою шкуркою. На голові світиться невеличка лисина. Руки й ноги стали сухі, жилаві; білі зуби пожовкли. Але, невважаючи на ці прикмети старості, Антін по-давньому виявляє жвавість, меткість, проворність молодого жвавого школяра. Очі в його світяться й блищать, як і передніше. Волосся на голові ледве-ледве починає сивіть. Він жартує й смішить по-давньому, але вигадливість жартів в його вже не така. Він вже згасає: з дівчатами зовсім не жартує. Сагайдак його гострих стріл очевидячки спорожнився. До молодиць він чепляється часом. Іноді він повторює давні свої жарти, неначе твердо вивчені лекції, але вогонь його гумористичної творчості не згас до решти, і якась комашина жвавість та ворушливість ще кипить в його тілі. Він зовсім не скидається ще на старого діда.
Того-таки літа в тихий та ясний вечір в місяці липці я пішов на прогуляння в садовий куток Стеблева, в Круглик. Походивши стежками по зелених левадах в долині та по садках, я вертався додому. Я помаленьку йшов улицею до виходу з Круглика коло поетичної оселі старого Терешка, коло його зеленої левади, котра од дороги була обставлена рядком столітніх верб. Ці верби були вже старі-престарі та товстющі, ще годів сорок до того, як я був ще малим хлопцем і гуляв у холодку під ними. Зрубані зверху вже не раз, ці верби стали схожі на рядок високих барил або кадовбів, багацько ширших вгорі, ніж унизу; зверху цих ніби барил обхоплювали ці стовбури, неначе кружала або вінки в товстих стовбурах, котрі були самі вже такі товсті, як справдешні старі верби, що виросли з густих паростків навкруги старих пнів. Між цими верхніми стовбурами на кожній старій вербі можна лягти людині, тільки трохи підобгавши ноги та коліна. На зрубаних місцях вгорі зеленів мох та усякове зілля, росло зелене бадилля, мов на землі. За цими чорними старими вербами блищала зелена левада в неширокій долині, неначе застелена ясно-зеленим сукном. По другий бік насупроти попід маленькими горбами левада обрамована довгою гірляндою калинових кущів Калинова гірлянда в’ється звивчасто, як уж, і неначе уся горить, вкрита пучками червоних китяхів. Серед левади в низенькій, сливе при самій землі криниці блищить вода, неначе ясне очко левади. На горбах за калиною, як зелена хмара, виступав старий садок, а з садка виглядали стовпчики ґанку коло чималої білої гарної Терешкової хати. Хата неначе дивиться на леваду ясними блискучими вікнами та зеленими віконницями.
Тихою ходою я йшов цією чудовою вербовою алеєю, вдихаючи в себе повними грудьми вогке чисте повітря, усолоджуючи душу тишею та спокоєм в цьому пишному закуточку. Згадки про дитячі давні мої літа роєм пролітали передо мною, неначе веселі ластівки вилися та грали в зеленому вербовому листі. Я ввесь ніби потонув у згадках про минувше й задумався. Передо мною майнули картини давнього минувшого часу, виринали в пам’яті, неначе виходили з сизої далечі, з сизого туману. От я ніби гуляю надвечір у неділю маленьким хлопцем під цими самими вербами з своєю матір’ю. Через леваду мені видно на пригорку чистенький Терешків ґанок. На лавці в ґанку сидить старий сухорлявий Терешко з здоровою прозірною книжкою в руках. Він читає “Житія святих”, поважно наморщивши чоло; очі заслонені здоровецькими окулярами. Ці окуляри здаються мені неначе витріщені й випнуті наверх власні Терешкові очі. Терешко із такими жаб’ячими очима здавався тоді мені дуже чудним і смішним. Я починаю реготаться без сорому, голосно. Мій сміх аж лящить попід вербами, а мати мене спиняє, щоб Терешко часом не почув та не зобидився. Коло Терешка, цього стеблівського аскета, сидить Терещиха, висока, поставна, рівна станом, тілиста й рум’яна, як півонія. На шиї в неї разки товстого різаного доброго намиста з трьома золотими дукачами; червона з чорними квітками шовкова хустка на голові сяє через гілля, неначе пучок червоних зірок; сорочка біла, вишивана серед зеленого гілля аж лиснить. Терещиха вгляділа нас і запрошує до себе в світлицю. Ми входимо в садок і стежечкою йдемо трошки вгору до ґанку попід старими грушами та черешнями. Ми сідаємо на лавці в ґанку. Терешко починає розмову з матір’ю про святих. Мене цікавлять більше здорові груші дулі, що облили рясно-прерясно зелене гілля, аж гнуть його додолу. Терещиха, хоч сама бездітна, вгадала мої притаяні думки: пішла в садок, нарвала повний полумисок здорових груш, Ще й поклала зверху троє червоних яблучок.
І тепер я викликав у пам’яті згадки про ту картину давнього минувшого часу. Вже давно помер Терешко, померла й Терещиха; вже давно інші люде сидять на тому ґанку з повирізуваними штучно колонками, а я все ніби бачу слабовитого Терешка з книжкою в руках, неначе якогось аскета-ченця в зеленій дикій пущі, а попліч з ним червоновиду та повновиду Терещиху в червоних сап’янцях, котра мені уявляється й привиджується, мов та Гера давньої Еллади серед пишнозелених гаїв Олімпу. Натура неначе встругнула Антонів жарт, звівши до пари ченця-аскета й Афродіту.
Вже й той кругликівський чернець давно помер, вже й пишної кругликівської Гери давно нема на світі; а їх левада зеленіє по-давньому, а їх верби стали ще густіші, ще товщі і, може, переживуть іще не одну кругликівську Геру. Якась тиха задума несподівано спала мені на душу серед глибокого вечірнього спокою. Тінь од садка посовувалась на зелену леваду. Впало сонце за гори, впала тінь на усю леваду; спала задума й тиха жалість на мою душу, що на світі неначе нема незмінливого буття, а тільки плине щось текуче, змінне, якась швидко минаюча буваємість, якесь тільки мигаюче бування, схоже на мигаючі й швидко гаснучі іскри блискавки.
Коли це несподівано бачу, в кінці алеї на голому горбику над маленьким ставочком стоїть якась постать в оригінальній позі монумента: одна нога одставлена уперед; одна рука по-козацькій взялась убік, друга піднялась вище од голови вгору й неначе обтінює її. Проти червоного фону заходу ця постать здавалась чорним обвідом людини, темним силуетом якогось монумента, випадково поставленого в цьому пишному закутку. Монумент пречудове підходив до виходу з тієї столітньої алеї патріархів-верб.
“Що за оказія!
– думаю я.
– Ні мужикові, ні євреєві з містечка і в голову не прийде стати в такій чудній позі, а п’яний чоловік так само незугарний зробити з рук та з ніг таких мудро вигаданих закарлючок.
Я спинився й стояв в недомислі, що то за постать манячить, мов намальована на червонястому небі. Приходжу я ближче до тієї фігури, вона ворушиться й оддає мені честь під козирок по-солдатському. Я зараз догадався, що то на горбику стовбичить Антін. Він, зустрічаючись зо мною, все вітає мене цим військовим знаком. Монументальну позитуру Антін, мабуть, вкрав з обкладок московського календаря, де намальований монумент Мініна та Пожарського. Я несамохіть зареготався в вічі Антонові.
– Добривечір вам!
– обзивається до мене живісінький монумент з горба.
– Доброго здоров’я!
– кажу я в одповідь.
– Чи це ви? А я вас здалеки та ще в такій премудрій позитурі й не впізнав.
– Оджеж скільки раз гуляєте в Круглику, а в мою хатину й не вступите, - каже Антін, показуючи на перелаз у свій двір, бо воріт у двір не було, як не було коло хати й самого двора, хазяйського, втертого, вбитого, мов тік, возами та худобою.
Ми переступили через низенький перелаз. Оселя Антонова була невеличка. Увесь огород було видко як на долоні; нігде було й оком зачепитись. Житло його було старе, низьке; кругом хати пусто, тільки скрізь зеленів густий, як руно, зелений шпориш та зелені грядки на огороді. Тільки за хатою стриміло кілька старих вишень та проти хати в кутку коло тину стояла невеличка повіточка під старою грушею. Мов соловейкова пісня, промайнула молодість, промайнуло й усе живоття цього оригінального чоловіка. Він не звив собі доброго міцного гнізда та кубельця за весь свій довгий вік.