Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність
Шрифт:
У кінці XV — на початку XVI століття в Москві поширювалися оповідання (про Вавілонську державу, "Сказание о князьях Владимирских"), в яких робилися спроби історично обгрунтувати родовід московських царів, що нібито почався від володарів Вавілону, однієї з наймогутніших держав стародавнього світу, а потім і від римського імператора Августа — брата Юлія Цезаря.
На основі цих штучно створених оповідань була вироблена державна ідея, що нібито московський цар є єдиним спадкоємцем найвищої влади в Київській Русі, отже, і всіх її земель.
Насправді історичні процеси розвивалися зовсім не так, як малюються цими московськими міфами. Велика імперія
Отже, український народ першим створив свою державу, яка поширюючись на північ, об'єднала слов'янські народи Східної Європи. Київська Русь мала багатоетнічний склад, тому виявляється дуже штучною конструкція — "давньоруська народність", під яку підвели все неоднорідне населення української держави — Київської Русі.
В XI столітті від Київської Русі відокремився білоруський народ, який створив білоруську державу з столицею в Полоцьку, де схрещувалися східнослов'янські елементи з балтійськими племенами.
В другій половині XII ст. складається Московська держава на основі Суздальських і Ростовських земель, які входили раніше до складу Чернігівського і Переяславського князівства Київської Русі.
Спочатку на Північнім Сході, в Заліссі, Юрій Долгорукий заснував нове князівство ще в рамках Київської Русі і все життя боровся за київський престол. Син Юрія Долгорукого — Андрій Боголюбський оголосив свої володіння незалежним Великим Володимиро-Суздальським князівством. Він зробив похід на Київ, страшенно зруйнував і пограбував його, намагаючись повністю знищити столицю Київської Русі. Але Київ досить швидко відродився.
Володимиро-Суздальське князівство розширяло свою територію за рахунок племен Чуді, Мері та інших племен — предків естонського, угорського і фінського народів.
Москва — невелике поселення, загублене серед лісів і боліт, про яке вперше згадується в літописі в 1147 р., багатіє і піднімається, передусім у час Івана Калити за рахунок збирання данини для орди і придушення повстань проти неї. Москва перемагає в боротьбі з Твер'ю за право "збирання" земель і до середини XV ст. вона значно зміцнює свої політичні й військові позиції, особливо після звільнення від татарської залежності у 1480 р.
За часів Івана III московські Рюриковичі оголошують про своє виключне право на землі Київської Русі, і саме тоді привласнюється Московією праім'я української держави — Русь.
Створюється фантастична теорія "Третього Риму", в якій розвиваються далі легенди попередніх "сказаній". Її автором був "учительський старець" ігумен Псковського Єлізарового монастиря Філофей. За його теорією історія людства є історією трьох світових царств, трьох обраних Богом народів. Після падіння першого "старого" Риму, тобто Римської імперії, впав новий Рим — Константинополь (Царгород), тобто Візантійська імперія. Москва — це третій і останній Рим, він — вічний, бо знаходиться під знаком Божого провидіння. "Третій стоїть, четвертому не бувати". Загибель Москви означало б загибель усього людства, але Бог цього не допустить.
Теорія "Третього Риму" стає концептуальним ідеологічним засобом московської династичної державної політики, намаганням обгрунтувати "права" московських царів, а потім і російських імператорів на всевладність, на їх вселенське панування.
Відродження Української держави в 1648 р. було небезпечним для теорії "Третього Риму". Саме це було однією з причин поступового нищення української державності царським урядом.
Міф про "Третій Рим" трансформувався в тезу про месіанську роль Російської держави у світовій історії, в яку, по суті, була закладена претензія на світове панування. Ця теза стала провідною ідеєю на всю подальшу історичну перспективу діяльності російського царського уряду в усіх сферах соціально-економічного, суспільного і духовного життя країни, в його імперській внутрішній і зовнішній політиці.
Ідея месіанської історичної ролі Росії вплинула на російських істориків, зокрема і тих, що займалися дослідженням проблем договору 1654 р., а також на російських діячів культури. Російський поет Федір Тютчев писав у 1866 р.:
Умом Россию не понять, Аршином общим не измерить: У ней особенная стать — В Россию можно только верить.Міф про месіанську роль Росії у трансформованому вигляді знайшов поширення і в радянській імперії. Більшовики висунули концепцію інтернаціональної місії Росії в справі здійснення світової революції. "Мьі на горе всем буржуям мировой пожар раздуем", — такі куплети були популярними в певний час. Передусім ставилася мета створення СРСР, а далі — єдиної історичної спільності людей — спочатку "радянського народу", а зрештою — світової держави, очолюваної Москвою,
Одним із варіантів міфу про месіанство Росії для внутрішнього використання була концепція "російського старшого брата", хоч, як свідчить історія, він був наймолодшим з трьох східнослов'янських народів.
Релікти всіх цих міфів, мабуть, закріпилися на генетичному рівні у значній частині російського громадянства. Для багатьох його представників, навіть, здавалося, демократичного спрямування, органічно неприйнятна самостійність України. Вони вважають Україну частиною Росії і агресивно виступають проти незалежності Української держави. Як і в минулі століття, так і тепер, вже після розвалу радянської імперії, Росія оголосила себе її спадкоємницею і претендує на виключні права — нащадка "тисячолітньої держави".
Отже, настрої і претензії правлячих кіл і реакційних імперських сил сучасної Росії коріняться в глибинах історії.
Серед українських дослідників з другої половини XIX ст., які присвятили спеціальні праці договору 1654 року, слід назвати передусім Михайла Драгоманова, видатного історика, економіста, літературознавця, філософа, мислителя, публіциста і громадського діяча. Михайло Драгоманов у своїй праці "Пропащий час, українці під Московським царством" наводить текст договору у 23-х статтях і оцінює його з погляду на те, що він реально дав України. Вчений почав працю. 1876 р. після підписання Олександром II варварського антиукраїнського указу від 18 травня того ж року, але Драгоманов не закінчив її. Він мав намір, розглянувши в історичному аспекті відносини України з Росією, обгрунтувати свій висновок: українці зможуть вижити тільки в тому разі, коли доб'ються державної незалежності від Російської імперії.