Украинка против Украины

Деревянко Константин Васильевич

Пчилка также вносила свою лепту в общее дело. Сестра Исидора вспоминала: "За першої світової війни влада заборонила українські періодичні видання, отже, закрили "Рідний край". У січні 1917 року маму запросили на редактора газети Гадяцького Земства, що виходила російською мовою. Мама добилася постанови Земства про те, щоб газета виходила українською мовою, і тоді згодилася бути в ній за редактора і була редактором цього часопису до початку 1919 року. Революційні події мама зустріла радісно, з властивою їй енергією, і незважаючи на свій похилий вік, брала участь у громадському житті у Гадячі" (11, 184). Еще бы не радоваться: наконец-то костер разгорелся. Но вот беда: он разгорался все больше и больше. А угасать вовсе не собирался…

Итак, "газета почала виходити українською мовою під редагуванням О. П. Газета відразу змінилася на краще і придбала прихильників невдовзі, коли було повалено царат, а з ним і всякі цензурні заборони, то О. П. одразу скористала

з можливости вільного вислову своїх національних прагнень та демократичних ідеалів. Весною 1917 року по більших та й менших містах України, отже, і в Гадячі, була загострена національна боротьба. Тоді О. П. в газеті та на різних зборах виступала за українізацію школи, установ і т. ін. Влітку 1917 року у Гадячі був учительський з’їзд і курси для народних учителів, де О. П. своїми викладами дуже зміцнила національну свідомість серед слухачів. Про це я пізніше не раз чула від колищніх учасників цих курсів. Ще в той же період О. П. охоче уділяла час і дітям-школярам. О. П. вважала, що цьому поколінню доля судила будувати українську Державу, отже, їй хотілося передати йому свій патріотизм, свою любов до всього хорошого, рідного, природи, мистецтва, звичаїв і т. ін… Революція, повалення царату сповнювали О. П. надією на відродження Української Держави. Але вона бачила, що ворогів Україна має багато — і зовні, й з середини, тому дуже смутило її те, що виявилося, як в такий відповідальний історичний момент мало є серед українців справжніх державних діячів великого масштабу, та й ще серед тих небагатьох немає часто згоди. Пам’ятаю, наприклад, як, на думку О. Пчілки, Український Уряд недостатньо рішуче протиставився до великодержавницької політики російського Тимчасового уряду" (11, 196).

В. Архипов приводит архивный "лист Олени Пчілки до українського письменника та діяча Центральної Ради Івана Стешенка. Пчілка з гіркотою оповідає, якими неймовірними потугами, через лютий спротив, просувається вперед українізація шкільництва, зокрема в Гадячі, де вона тоді проживала. "У нас такими супротивниками виступають і деякі педагоги ("потайні"), і "родітєлі", найбільш ваші "прекрасні" жиди (котрих ви напустили і в Центральну Раду)… Жиди ("родітєлі") і "потайні" педагоги оце недавно більшістю голосів (таємним голосуванням) на зборі постановили: "В сьому році — 1917–1918 — українізації в гімназії не проводити зовсім" (12, 32). Это было возмутительно. Также возмутительно вела себя и Центральная Рада.

* * *

Украинские историки свидетельствуют: "Зробивши основною стратегічною метою Центральної Ради гасло національно-територіальної автономії, М. Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити його глибинний внутрішній зміст. З цією метою 1917 р. він опублікував кілька брошур… У брошурі "Якої ми хочемо автономії та федерації" йдеться про національно-територіальну автономію… "Ми всі стомлені й знеохочені страшним і прикрим централізмом старого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом. Ми хочемо, щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві люди і ним порядкувати без втручання центральної власті". У федерації він бачив об’єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох національних (білоруси, литовці, латиші, ести, грузини та ін.), а до функцій федеративної влади відносив: "справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових, нагляд за поштами, телеграфами, надавання певної одностайності карному й цивільному праву країн, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншостей у краєвому законодавстві" (27, 187).

Но разве может автономия или федерация удовлетворить настоящего националиста? Возможно, самые большие огорчения Пчилки были связаны с универсалами Центральной Рады. И сегодняшние националисты о них обычно помалкивают. Летом 1917 года "на 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді оприлюднено документ, який дістав назву 1-го Універсалу Української Центральної Ради. 2,5 тис. делегатів з’їзду, які попри заборону уряду, приїхали до Києва і ще напередодні поклялися, що "не вернуться до своїх частин без автономії матері-України", в урочистій тиші переповненого залу напружено слухали кожне слово декларованого В. Винниченком тексту: "…Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм)… І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: однині будемо творити наше життя" (27, 189).

Второй универсал также огорчил националистов. В июле 1917 года "Центральна Рада проголосила 2-й Універсал. Там, зокрема, зазначалося: "із задоволенням приймаємо заклик правительства до єднання". Далі йшлося про поповнення Української

Центральної Ради представниками національних меншин і перетворення її на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Рада обіцяла твердо йти "шляхом зміцнення нового ладу, утворенного революцією", підготувати "проекти законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчим зборам". Українська громадськість сприйняла 2-й Універсал як ще один крок до омріяної автономії, хоч у ньому Українська Центральна Рада вимушена була відмовитися від спроб "самочинного здійснювання автономії України". Переговори з урядом В. Винниченко назвав перемогою українства, якій "було надано правової сили в юридичних актах державного характеру". "Порозуміння Української Центральної Ради з Російським центральним урядом, — писав М. Грушевський, — відкрило собою нову сторінку в житті України" (27, 190).

И третий универсал был не лучше. После большевицкого переворота 25 октября 1917 года "Українська Центральна Рада 27 жовтня ухвалила резолюцію про владу в країні… Висновок був такий: "українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді й енергійно боротиметься з усякими спробами підтримати бунти в Україні" (27, 193).

"7 листопада Центральна Рада ухвалила 3-й Універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки у федеративному зв’язку з Російською державою… Проголошуючи створення Української Народної Республіки з метою захисту українського народу від петроградських заколотників, Центральна Рада водночас прагнула "дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній республіці Росії здоров’я, силу і нову будучність". Таким чином, зваливши на свої плечі основний тягар перетворення Росії на федеративну республіку, Українська Центральна Рада добровільно зобов’язувалася "силами нашими помогти Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів"… Не вірячи в можливість остаточної перемоги більшовиків, Українська Центральна Рада зробила ставку на федеративну Росію. У листопаді в "Народній волі" М. Грушевський закликав рятувати Російську федерацію: "Висловивши своїм Універсалом тверду волю силами Української республіки рятувати цілісність і єдність Федеративної Росії, ми мусимо негайно вжити всіх заходів до того, щоб виявити цю волю в ділі. Федеративна Росія для нас цінна і потрібна, і ми мусимо її порятувати всіма силами" (27, 195).

"Центральна Рада, як і більшість російської революційної демократії, засуджувала деструктивну руїнницьку політику більшовиків. У заяві Генерального секретаріату 30 листопада їх було названо "безвідповідальними людьми, які розуміють революцію як долання всякого організованого життя". Українська Центральна Рада прагнула припинення світової війни правовими засобами. В 3-му Універсалі наголошувалося на необхідності "примусити спільників і ворогів негайно розпочати мирні переговори". Це свідчило: українці й більшовики по-різному бачать механізм завершення війни. За Універсалом "до офіційного підписання миру кожен громадянин Республики України разом з громадянами всіх народів Російської Республіки повинен стояти твердо на своїх позиціях як на Фронті, так і в тилу". І ще одна суттєва деталь: Центральна Рада вважала, що повноважним суб’єктом ведення переговорів від Росії має виступати не Рада народних комісарів, а створений за згодою всіх соціалістичних політичних сил країни центральний уряд" (27, 196).

Центральная Рада вступила в конфликт с большевиками, продолжая отстаивать федеративное устройство единой страны: "4 грудня в Києві відкрився з’їзд представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнський з’їзд рад), в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Більшовики, виявившись у значній меншості, з самого початку з’їзду зрозуміли, що їм не вдасться не лише переобрати склад Центральної Ради, а й внести суттєвий розкол у національний рух. Ультиматум Ради Народних комісарів делегати розцінили як замах на Українську Народну Республіку: "Всеукраїнський з’їзд рад селянських, робітничих і солдатських депутатів стверджує, що централістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною і Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв’язки, до яких прямує українська демократія". Висловивши повну підтримку Центральній Раді, з’їзд вирішив недоцільним переобирати її склад, тим більше, що 9 січня 1918 р. мали відбутися Всеукраїнські установчі збори, яким Українська Центральна Рада повинна була передати владу" (27, 197).

Высшим органом власти в масштабе всей страны считалось Всероссийское учредительное собрание: "Великі надії покладалися на Всеросійські установчі збори, вибори до яких відбулися в листопаді-грудні 1917 р. Вони показали, що більшовиків підтримує неповних 25 % виборців, тоді як партію есерів — понад 40 %. В Україні за більшовиків голосувало заледве 10 % виборців, а за українські партії — понад 75 %… Ленін точно визначив, що для збереження влади контроль над армією куди важливіший за результати виборів до Установчих зборів" (27, 195).