Украинская революция (1917-1921)
Шрифт:
Побачивши, що ради не має, почав знову звонити до Шинкаря, але сполучення зі стацією Київ II. перервалось, бо з телефонічної централі подали, що близько неї починається бій та телефоністки тікають.
Отже, довелося з нічим вертатись до свого потягу. Знову ешелони, коло яких пораються якісь темні постаті, вози, в яких стогнуть голодні, здихаючі без нагляду коні та нарешті наш вантажний поміст.
На велике моє здивування, гайдамаки не сплять: на помості летючі мітінги, групи людей, розмови, вигуки. З'ясовую, що прийшли групи аґітаторів із залізничих майстерень, які намагаються довести гайдамакам помилковість їх поведінки щодо самостійности України та визнання їх владою – Центральної Ради.
Ведуться
Спори загострювались, гайдамаки починали хапати за кріси, хвилина, і були б забули, що перед ними безбройний робітник, який прийшов поки що без ворожих намірів. Доводиться вмішатись до них і поставити вимогу звільнити поміст, бо вже пізня ніч.
Сторони розходяться, обмінюючись останніми, вже цілком ворожими викриками та ще довго потім гудуть розмовами вози, в яких ніяк не можуть заснути гайдамаки.
На ранок другого дня нічого не вияснилося: той же шум боїв в стороні Києва з головним пеклом десь біля Печерська та вже повна неможливість будь з ким увійти в зв'язок телефонічний. Але значно погіршується ситуація в районі стацій Київ І. та II: починається загальний страйк залізничників. Паротяги зі свистом випускають пару і покинуті обслугою стоять сиротами, без людей й без руху. Мені, щоби уможливити скоре вивантаження та пересунути потяг, ледви щастить знайти якогось механіка-Українця, який згоджується, і то при умові демонстративного примусу з нашого боку, зробити необхідні маневри своїм ще не вистиглим паротягом.
Отже, доводиться, так як у диких пралісах Полісся, робити все на власну руку.
Вважаючи на те вражіння, яке зробила на гайдамацтво і неясна так соціально, як і національно залога Києва II-го (лише "охочекомонники", що виїхали вранці, були для нас зрозумілі як українські революціонери) і страйк робітництва, та, правду кажучи, не маючи змоги і самому собі дати ради в тих суперечностях, що нас окружували, та побоюючись завести своїх гайдамаків на Бог зна які манівці, вирішив я їхати з делегацією просто до Центральної Ради, щоби на місці дати собі раду.
Це рішення викликало глибоке задоволення хлопців. В делегації мали їхати всі верхові, які були в полку, два скоростріли Максима на двох колісницях, два Кольти, і дві автоматичні ручниці Шоша, так що "делегація" в разі необхідности мала солідні "арґументи".
Ми виїхали, переїхали міст через залізничий шлях до Арсеналу, на якому стояла вже озброєна варта від майстерень Київ I., але ні ми її, ні вона нас не чіпала.
Навмисне їдемо на Васильківську, бо там ширша вулиця та лекше в разі бою з кінними.
До Бесарабки ні одного, озброєного, ні одної стійки, або стежі, так що такою дивною здається невпинна стрілянина з боку Печерська. На вулицях звичайне повсякчасне життя, тільки не ходять трамваї та якось брудно, неохайно.
На Бесарабці, на широкій площі, де великий рух людей, ходять як сироти п'ять Богданівців в уніформі і зі зброєю. Побачивши нас, готуються до бою за невеличкою решіткою малого скверу. Вони швидко зникають, і площа пустіє. Та довідавшись, хто ми, Богданівці пускають нас далі. Ідемо до Фундуклієвської [6] і зустрічаємо нову варту шістьох озброєних, але щойно коло Колегії Галагана, де міститься Військовий Секретаріят. Ті нас навіть не питають. От вже і будинок Педагогічного Музею, Центральна Рада, – яку вартують чотири Січові Стрільці.
6
(3) вул. Фундукліївська – зараз вул. Богдана Хмельницького (прим. упорядника сайту).
"Делєгація" швидко злізає з коней. Шоши та Кольти "займають" позиції по обидвох боках Великої Володимирської [7] за загородою в садку. Коні та коноводи ховаються у садок, і тільки Максими похмуро дивляться своїми цівками просто в двері та вікна Музею, куди впевнено входить "делєгація", скидаючи в часі ходу з плечей набиті кріси.
Січові Стрільці дивляться безрадно, а потім починають розмовляти з обслугою скорострілів.
20 делегатів, обдертих, брудних, в мохнатих сибірських шапках, але з лискучою від чистоти зброєю, юрбою ввалюються до широкого вестибюлю Музею та заявляють бажання побачити членів Центральної Ради і самого батька Грушевського.
7
(5) вул. Велика Володимирська – зараз вул. Володимирська (прим. упорядника сайту).
В вестибюлі невеличка метушня, якісь цивільні бігають, а за хвилинку нас ведуть вже в кімнату ліворуч. Двері цієї кімнати ми залишаємо відчиненими і коло них ставимо двох вартових гайдамаків. Хвилину чекаємо та з внутрішніх дверей виходить до нас, знайомий вже із фотографії, сивобородий та сивоволосий "батько" в супроводі кількох людей. Один із них зараз вже впадає в око своєю селянською ношою та штанцями з очкуром.
Мохнаті шапки мимоволі знимаються перед поважною постатю сивого голови Українського Революційного Парляменту; але за хвилинку вдягаються знову, насуваючись до самих очей.
"...Ну ось я, що хочете, діти?" – каже не поспішаючи впевнений голос. Павза. Відповідає командант, який знову скинув шапку: "...З далекої Білорусі, без всякого наказу, прийшли ми український трудовий народ боронити. Без ніякого наказу прийшли ми сюди у Київ та до Вас, батьку. На фронті нам наказали, що Ви тут усі чисті буржуї, а прийшли ми сюди, то не можемо дати собі ради: не знаємо, хто з ким та за що в Києві б'ються?" До цієї промови, зараз же підіймаючи кріс, додав полковий писар Іваненко: "Ось тутки маємо все, щоб оборонити трудовий нарід український від того ворога, від якого доведеться!"
Голова Центральної Ради відповідає, що нам набрехали про її нібито буржуазність і, доводячи протилежне, представляє деяких її членів, зокрема оцього виразного селянина, яким був Одинець, та ще якогось робітника, які входили до цілої низки комісій. Крім того, голова Центральної Ради каже, що справжнє облича цього революційного парляменту нам виявить діяльність контрольованих ним Генеральних Секретарів. Після того передає голос останнім.
Перший говорить Порш, який з'ясовує, що Секретаріят Військових Справ іде щиро назустріч демократичним гаслам і бажанням народніх мас України та прямує до осягнення як найскоршого спокою, тому оголошена ним частинна демобілізація Південно-Західнього фронту, зменшує кількість частин; також проводиться демократизація армії і т. д. Все те, що ми вже нераз чули на мітінґах. Я слідив те вражіння, яке ця промова робила на гайдамаків і бачив здивовані погляди, бо так не підходила дійсність: ця безпереривна стрілянина у самій столиці, ця невпинна загроза зі всіх боків, до цих паціфистично плаксивих слів. Зокрема, це було дивне нам, тим, що не залишили зброї в переконанню, що в революційні часи тільки вона може бути рішучим аргументом. І ставав зрозумілим той "нейтралітет", якого трималися сердюки Центральної Ради.