Урізька готика
Шрифт:
— То було страшне, — розповідав далі Петро. — Тато був такий попечений, що не давався везти. Та й у нас перед тим кінь здох. Мама сиділа коло нього й обмахувала тіло галузкою, щоб мухи не докучали. Відлучалась хіба подоїти корову. А я бігав до потоку за студеною водою. Коло нас лежало ще двоє ґаздів. Один умер на другий день. Дуже голосно йойкав і просив трутки [283] , щоб не мучитись. А до другого приїхав брат з Ясениці й завіз додому, аби вмер у своїй хаті, бо той дуже просився. А мій тато не просився, лиш тихо стогнав. Ми з мамою затулили його веретою від сонця. Увечері знімали. «Дивися, Петрусю, які звізди [284] !» — казав він мені. Далі рани
283
отрути
284
зорі
— А що, Ганю, багато людей нині вмерло на холеру?
— Штирнадцять [285] .
— Видиш, що то не ми зробили?
— Не виджу, а знаю!
— Будуть ще вмирати, доки спека. Най усі виздихають! Нема їм прощення за то, що з нами зробили!
— Ой Іване, бійся Бога! Якби хто вчув, що ти кажеш! Петрусю, нікому не кажи!
Пам’ятаю, я сказав:
— Я не такий, як дурний Гаврило!
— Ні-ні, у твого вітця розум помутнів з великого болю. Не слухай його!
285
чотирнадцять
— Ніколи ще мій розум не був такий ясний!
І тато закрив очі.
Мама поплакала й пішла виганяти корову. Пасла коло нас, аби далеко не відходити. Тато вже був такий слабий, що ледве дихав. Я сидів коло нього і не знав, як відогнати муху, що лазила в нього по носі. Махав галузкою, аж тато се почув і спитав:
— Доста. Де мама?
— Пішли виганяти корову.
— Добре. Візьми мене за руку.
І сказав:
— Усьо, що маю, віддаю тобі!
Більше нічого не говорив. Орку, я забув ці послідні слова! Одразу по тому тато заснув, а я коло нього, хоч був білий день. Заснув, тримаючи його за руку. Мене збудила мама, а тато вже заснув навіки. Сі слова я згадав аж тепер! Ти знаєш, що вони означають?
— Що? — тихо відгукнувся Орко.
— Тобі їх казав вуйко Митро? Коли ти видівся з ним на мості?
— Там не було жодного вуйка Митра! — викрикнув Орко. — Чого ви причепилися до мене, тату?
«Бреше, — подумав Петро. — Або з ним сталося те, що й зі мною.»
— Добре, — зітхнув він, — я все повів тобі про твого діда. Мусиш знати, за що нас люди так ненавидять. Коли їм добре, вони нас не знають. Але, як тільки неврожай, моровиця, то шукають винних. Не думають, що то можуть бути кара Божа чи Боже випробування. Отець передав мені свою силу, бо зачав би ходити по смерті. Опирі се нечасто роблять. Проте я не хотів би користатися з тієї сили. І зовсім з того не тішуся…
— Чому, тату?
— Бо то сила не від Бога. Її забагато на одне людське життя. Чому так є, не знаю… Може, є десь книжка, в якій усе написано. Але простому чоловіку ліпше то не знати.
Деякий час вони йшли мовчки. Потім Орко спитав:
— А що було далі, тату?
— Через тиждень приїхали урядники й забрали тих, хто палив до Самбора. Бо ж то було убійство, як не як.
— А Гаврила теж забрали?
— Та де там! Десь щез. Казали, що за таке можуть скарати на горло, але найшли адуката [286] , і той сказав, що колись був перед тим закон — палити опирів на терновому огні. Старий закон важніший за новий. Навчив хлопів, що говорити на цісарському суді, а сам утік, бо мав би за свою підказку дуже велику біду. А тим нич не було: відсиділи пару місяців у криміналі. Якби не вмер нагуєвицький священик, може, й нічого не сталося, бо отця Василія дуже шанували в селі. А в Ясениці священик сказав: «Паліть мене разом з ними!» І минулося.
286
адвоката
— А в Урожі?
— Де би позволив старий єгомость, чи тоді молодий ще, отець Антоній! Зараз після похорону мама забралася до Урожа. Казала, що їй встидно людям в очі дивитися.
— А їм не встидно було?!
— Мовчи, Орку, ти ще не знаєш, які є люди!
Удома Петро нагадав синові:
— Пильнуйся, Орку! Будуть тебе кликати — не йди. Не вір нікому. Я так думаю, що нам ліпше поїхати до тої Америки, але про се — ні слова! Не знаю, що там сталося з паном вчителем, але на нас вже криво дивляться. Не доведи, Боже, ще якогось нещастя. Отець Антоній не зможе нас порятувати…
— Ви направду [287] хочете до Америки? Не дурите?
— Йди подивися, як там кінь!
«Овва, — подумав собі Петро. — З конем нас не пустять на корабель. І стало йому шкода Гривка, бо виплекав його з малого лошатка і дбав за нього більше, ніж за рідних дітей.
…Отець Антоній побачив їх обох на вечірні: Петра з Орком. Людей прийшло більше, ніж звичайно. Вони чекали не так служби, як того, що скаже священик після неї. Руки в отця Антонія тряслися, виглядав постарілим, і голос мав слабший, ніж звичайно. Мучило його не те, чи сподобається проповідь, а мав сумнів, наскільки вона відповідає його сану.
287
справді
— Дорогі браття і сестри! Прочитав я нині давні записи у тій книжці, про яку ви всі знаєте, і спитав себе: нащо? Невже для того, щоб ми з вами пам’ятали, як усе було, і не розказували дітям байок? Се також потрібно. Але коли я порівняв давні записи з новими, то побачив, що ви стали мудрішими, і я так само. Я вже старий чоловік й незабаром постану перед Господом, а в такому віці не бояться нікого, окрім Нього. Нам нині усім тяжко на серці: вмер учитель, що 15 літ учив наших діточок. І добре вчив! Одинокий вдовець, він лишився тут і не поїхав нікуди шукати ліпшого місця. Не був він нашого віросповідання, але в Урожі на те ніхто не зважав. Поляки ходять до костела, жиди до божниці… Не в тім річ. Урядники знайдуть причину цієї трагедії, і ми всі мусимо з тим погодитися й молитися за упокій близької нам людини, а як не знайдеться родини, поховати пана вчителя на урізькому цвинтарі.
Тепер про ті речі, які тривожать вас найбільше. Був у нас двадцять літ тому один випадок, коли пропала дитина, п’ятилітній хлопчик. Ціле село шукало його і не знайшло. Нещасні батьки поїхали до ворожбита, і той їм сказав, що дитина вже не жиє і винна у тім жінка з чорними очима на ймення Олена, котра, як ви кажете, потинає людей. Пам’ятаєте? Мусите пам’ятати, особливо, ті, хто сидів за неї в криміналі. Малий пішов до баби в Лукавицю і там сидів, сказавши, ніби мама сама його послала до неї. А згадайте звірства, що чинили у Нагуєвичах під час холери. Той, хто був на війні, знає, що вона може зробити з чоловіка кровожерну істоту. Лиш Бог дарує чоловіку життя і лиш Він його відбирає. Як завтра станеться, не дай, Боже, якесь нещастя, подумайте добре, перш, ніж шукати поміж себе винних. Я знаю, що злий дух тільки й чекає, аби хтось із вас пустив до свого серця ненависть. Він тішиться, як люди хапають сокири для помсти, як слухають ворожбитів і відьом, а не слова пастиря. Живучи поміж вами, я теж вірю у те, що ви вірите, і знаю, що є одержимі злим духом, і є люди, котрі іменем Бога вдаються до чарування. Остерігайтеся їх, браття і сестри! За те Бог їх буде судити, а не ви. Якщо поліція встановить, що вчитель був замордований, то винного будуть шукати межи вами. Мусите то витримати гідно. І пригадайте, як тридцять літ тому отець Миколай з Ясениці став навпроти громади і мовив: «Як хочете палити опирів, то спаліть мене перед ними!» Так мовив сей мудрий і скромний Божий слуга, і громада його послухала. Якщо хтось із вас має ненависть у серці, то ліпше висповідайтесь переді мною нині чи завтра, і я вам поможу скинути тягар з душі. Чуєте? Йдіть з Богом!
На якусь хвилю у напівтемряві церкви отцю Антонію привиділось, що він бачить не людей, а звірячі морди: свинячі, конячі, вовчі, як то говорив недавно пан фотограф. Єгомость перехрестився, і мана зникла. Паламар почав гасити свічки, а люди посунули з церкви, озираючись і перешіптуючись. «Бойки не такі прості, сину, — казав покійний тато. — Не люблять, аби над ними хтось стояв. Перше в них самих мусить перекипіти, а потім хоч до рани прикладай. З ними треба ласкаво…»
— Господи, прости мене грішного! — закликав у відчаї отець Антоній.