Урізька готика
Шрифт:
Бідний хлопець-палітурник з чотирма класами гімназії проніс через усю війну оправлену ним книгу Тіта Лукреція Кара, яку так і не отримав замовник. Невідомо, чи він помер, чи був убитий, чи потрапив до полону, цей аптекар на ймення Юзеф Корч. По війні Болеслав не знайшов ні аптеки, ні самого будинку. І власне через цю книгу потрапив на війну. Виходить, книжка вплинула на його долю, скерувавши у пекло, проте він противився цьому менше, ніж мобілізації. Його загребли саме тоді, коли він ішов з книгою, загорненою в папір, до аптекаря Юзефа Корча сліпучого сухого полудня, шукаючи аптеку «Еліксир життя». Попередні дні він не ночував удома, боявся, щоб його не забрали до війська. Ховався то на подвір’ї церкви, то на цвинтарі. Було тепло, дуже тепло. Навіть, коли падала роса, на його тілі вона висихала відразу. І жодного разу за цей тиждень не було дощу. Болеслав засинав у траві на цвинтарі, на якому вже давно нікого не ховали, і туди рідко заходили провідати мертвих. Такі цвинтарі через кілька десятків років
А поки Болеслав спав здоровим молодецьким сном поміж гробівців, тіні людей та речей влітали йому через вуха, напіврозтулений рот, і повіки заплющених очей тремтіли. Тіні, як казав Лукрецій, прилітають на наш поклик, а бажання в учня палітурника були настільки зухвалі й далекі від реальності, що не раз уві сні він казав собі: «Ну, се вже занадто! Досить!» І перевертався на другий бік, зачіпаючи головою край кам’яної плити, а якщо біль не був дуже сильний, то сон переносив його в похмурішу площину, де не було звабливих жіночих тіл, а натомість на нього падали важкі томи неправдоподібно великої бібліотеки, бо надгробки — це теж книги, у яких розповідь була позначена однією рискою між датами народження і смерті, й часом до цього додавався ще банальний напис на кшталт «Вічна пам’ять».
Та лише на війні Болеслав зрозумів, що життя людини таке ж маловартісне, як і ця риска, видовбана у камені, й навіть не заслуговує на те, щоб очікувати воскресіння. На війні видовище смерті отуплює, а вбивство не є гріхом, і все це суперечить релігійній доктрині. Тому на війні Біблія мало чим допомагала, як і молитовники, що їх роздаровували у шпиталях. Язичник Лукрецій більше пасував до війни. Він розкладав, роздріблював, розчиняв у воді й крові буття, не знаючи, чи вдасться створити з цих атомів нову реальність. Ніколи, повернувшись з війни, вояк не зможе жити мирним життям без того, щоб не озирнутись і не побачити смерть за плечима. Ні, він не повертається, а приходить в інший світ, що навіть не відкидає тіні довоєнного. Тонка матерія душі зруйнована, і її не відновить навіть такий всесильний лікар, як час. Він лише може порадити зцілення ілюзією.
У покої було багато тіней. Вони оживали, як тільки Болеслав підносив лупу до інших рядків, або перегортав сторінку. Його життя проходило тепер серед цих мовчазних тіней, ніби після поля бою, залитого кров’ю, він спустився у вічно присмеркове царство Аїду. Самотність загострює почуття: починаєш придивлятися до тіней, прислухатися до тиші.
У покої було дуже напалено. Леонтій постарався, побачивши засніжену гору. Тут не ощадили дров, не купували, як у місті. Щодень у дровітні гупали сокири, розколюючи суху, давно мертву, деревину. Дзиґар у вітальні пробив північ. У домі й у селі давно спали. Чи побачить він колись велике місто з широкими рівними вулицями й потужними кам’яницями, що їх підпирають атланти й каріатиди? Болеслав подивився у чорноту великого вікна й не зміг уявити себе там, де ніч має звуки, а тіні — барву. Він встав, обережно відсуваючи крісло, щоб не бентежити слуг. Подумав, що дворецький Леонтій міг би бути його батьком, а ключниця Емілія — матір’ю. І вони, тішачись, що син повернувся з війни, мріють про вигідний для нього шлюб, онуків і розквіт маєтку, керованого молодою енергійною рукою. Але їхній син не зовсім здоровий: смутний, дратівливий і не квапиться до праці. Сидить у кабінеті до ранку, а тоді спить. Вони змушені оберігати його від інших, кожної ночі готові стати на його оборону перед сусідами і, зрештою, теж стають на нього схожими, перейнявши синове безсоння. Якось однієї ночі він відчиняє двері кабінету й бачить їх не то мертвими, не то сплячими. З порога видно тільки їхні профілі, вкриті восковою жовтизною. Решту ночі він думає тільки про це: що може вранці застати їх у такій самій позі, і тепер ніхто вже не зможе охоронити його від життя…
Влодко накоротко зайшов до корчми, щоб перевірити, чи та не зникла за два дні, які він провів у Дрогобичі, відвідуючи костьол і фліртуючи з паннами. Се були найбезпечніші заняття для молодого чоловіка, котрий мріє потрапити до Америки. Татунцьо Влодка спустив на картах посліднього ґудзика, а Влодко мусив лишити гімназію, за чим не дуже й шкодував, бо вона й так в’їлася йому в печінки. Ходити до ресторації з колегами деколи мусив, хоч серце його обливалося кров’ю від безглуздого марнотратства, а душу холодив неспокій, чи вистачить заплатити за помешкання [289] . Мав з дитинства дуже прикрий спогад.
289
житло
…Зима, в покоях повно чужих людей, котрі нанесли снігу. Холод, виносять меблі. Мама плаче. Тата нема. Вони чекали його всю ніч, навіть уві сні малий Влодко прислухається до кожного звуку. Тато прийшов аж пополудні, накричав на маму і знову пішов. Потім вони переїхали до якоїсь халупи. Далі стало ліпше: перебрались до порядного помешкання. Тепер старий вже на тому світі грає в карти. Але мама, певний Влодко, не з ним. То було б несправедливо — мучитися з таким ще після смерті.
Відколи Влодко знайшов ціль свого життя, став наче послушник, який приготовляється до чернечого життя і на все дивиться збоку. Не говорив про свої плани з ніким, окрім Юліана, бо той був залітним пташком і жив теж самітно. Та й приємно, коли старший чоловік не кпинить з тебе, а уважно слухає. Про свої романтичні пригоди Влодко з ним не говорив: встидався, бо не хотів вити тут гніздо. Та й розумів, що його, жебрака, не схоче жодна багата панна. Багатство горнеться до багатства, і стає більше багатства. Злидні чіпляються за злидні, й плодять злидні. Якби знайшлася порядна, хоч би й бідна дівчина, котра згодилася би поїхати з ним до Америки… Самому страшно їхати. Але ще більше, ніж самотності, Влодко боявся втратити свої заощадження, які поклав до банку під процент. Серед корабельних агентів було тоді чимало шахраїв. Могли просто повіятися з чужими грошима. Тому Влодко пояснював своїм клієнтам, що ті повинні приходити самі в агенцію й лиш там купувати корабельну карту. Друге, чого він боявся, се стратити працю. Охочих їхати до Америки знаходилось небагато, але ті, хто зважився, були як золото: добрі господарі, працьовиті, чесні. Юліан задав йому колись питання: «А тобі не жаль, Влодку, що на цій землі колись забракне робучих рук і вона стане пусткою?» «Може, колись вони вернуться,» — відказав корабельний агент, бо йому теж самому хотілось би повернутися, хоча би для того, щоб отримати моральну сатисфакцію. Корабель не лише відвозить до Америки, але й привозить назад.
Бурі на морі Влодко не боявся, хоч знав, що навіть дуже великий корабель може потонути. Він знав також про всі біди, котрі підстерігають на воді: гарячка, морська хвороба, і що померлих кидають у воду, зашитих у мішок, правда, священик читає молитву. Чув також про інші прикрі трафунки [290] , які підстерігають прибульців уже в Америці. Але втішав сам себе: усюди чигає небезпека. Узяти хоча б учителя: така несподівана смерть. Втім, у глибині Влодкової душі ворушилася єретична думка: відмучився бідака і тепер не доведеться гадати, як дожити решту життя, яке не годен змінити. Влодко теж міг би стати вчителем, опинитись на такому ж місці у глухому селі. Але все єство його пручалось і серце завмирало від одного слова «Америка». Доки Америка панувала в його серці, з ним нічого не могло статись лихого. Лейба в корчмі шепнув на вухо:
290
випадки, пригоди
— Може би пан Влодек не йшли самі? Я скажу, аби хтось вас відпровадив.
— Я не вірю в тоті байки про опирів, — відказав так само тихо Влодко.
— А хіба я щось казав про опирів?
— Ні, - здвигнув плечима корабельний агент. — Але думаєте!
— Відки пан може знати, що думає Лейба? Я сам скажу, що він думає. В Урожі так само небезпечно ходити вночі, як і в місті.
— Але ж ви самі вертаєте додому?
— Я, прошу пана, служив у війську і годен себе оборонити, — і Лейба показав моцні кулаки. — У мене очі на потилиці!
Влодко завагався, але хлопи у корчмі так начадили файками, що аж у носі шваркотіло. Та й він сьогодні рано встав.
— Е, що має бути, того не минути! — махнув рукою корабельний агент.
Тут Лейбу закликав новоприбулий чоловік, і Влодко, посунувшись по лаві, сковзнув у сіни. У скількох селах він бував, та ніколи не чув про випадки, щоб люди боялись увечері виходити з хати. Задля хоробрості почав свистіти. Туман скапував із дерев, місяць освітлював порожню вулицю, як ліхтар десь у Дрогобичі, хіба що під ногами була не тверда горбкувата бруківка, а розбите фірами болото. Треба було йти часом попід пліт, і Влодко з жахом думав, що отак міг загинути той учитель, з яким він так і не познайомився. Він озирнувся, ступив у тінь великої груші, і тут щось шарпнуло його за комір. «О Господи!» — подумав корабельний агент, коли перед його очима блиснув ніж. Він спробував ухилитися, сприйнявши це за жарт, бо виглядало на якусь інсценізацію розповіді корчмаря, й навіть писнув:
— Що за дурні жарти!
— Не можу! — прохрипів голос. — Не можу! Мушу когось забити [291] !
Влодко не бачив обличчя цього молодця, тільки руку в шкіряній рукавиці, що теж було досить несподівано. Може, тому його подив був більшим за страх.
— Слухай, чоловіче, — озвався він, обравши спокійний тон. — Я собі чемно йду, нікого не чіпаю. І нічого такого не вчинив. За що ж мене вбивати?
— Як не вб’ю когось сеї ночі, то вдурію!
Влодко зрозумів, що має справу з маніяком. Голос був йому незнайомий, до того ж приглушений якоюсь шматою. Скоса глянув убік, чи нема поблизу достойнішої жертви, бо не міг, будучи вбитим, поїхати до Америки.
291
убити