Урізька готика
Шрифт:
…На другий день знайшлися покупці на хату. На третій — сусіда купив коня, але не забирав зі стайні, щоб Орко не плакав. Із села виїжджало ще троє господарів, усі з горішнього кінця. Мали їхати за пашпортами і корабельними картами. Ще не знали коли, бо пан Влодко затримувався у селі.
Але повернемось до панського двору в ніч після наглої смерті двох найповажніших слуг. Дві бідні душі залишились не хіба без останнього причастя, а й без свічки, котру світять у помешканні небіжчика. Челядь, звісно, помолилася, хоча й не здолала страх, бо невідомо, чи не завітає смерть ще й цієї ночі. Не гасили світла, а панська половина стояла темна з вини
Зосереджений на медитації, про яку мав лише побіжне уявлення, пан Болеслав був майже щасливий. Був у його житті великий вибір, як і в кожної людини. Міг за свої гроші поїхати до Індії, оселитись у великому європейському місті, відкрити власну палітурню, навіть знайти собі пару… Провали у пам’яті й загрозу втрати зору міг би залічити хтось із медичних світил. Навіть тут, на селі, він міг би опанувати цікаву науку ведення господарства. Гроші примножували нові варіанти післявоєнного існування. Зрештою, міг усе програти в карти і пустити собі кулю в чоло.
Усе це було б можливо, якби він не боявся життя, пізнавши його з найгіршої сторони, з тієї, що немає жодного сенсу — війни. Вона скалічила його тіло й душу, а з темряви дивились на нього очі помсти. Йому мстилися за те, що не загинув. Війна, казав один знайомий офіцер, великий цинік, очищає людський рід від непотребу. Тобто вважає всіх, хто не нападає і не захищається, непотребом. Війна робить з чоловіка звіра і той, хто вижив, продовжує жити, як звір. Не нові думки…
З точки зору нормальної, психічно здорової людини, істота, котра сиділа на підлозі перед вогнем, була хворою і приреченою, й викликала не лише презирство, а й подив. Дивним було його небажання рятуватись, шукати виходу. Та якби хтось побачив на власні очі ті видіння, які бачив той нещасний, чув ті голоси, які чув пан Болеслав, чи зазнавав такого болю голови…
Дрова закінчувались, а скіпки горіли швидко. Болеслав ліг у холодне ліжко, зігріваючи його власним тілом, притулився гарячою щокою до подушки. Люди з’явились, аби винищити усі ліси, забрудити усю воду, з’їсти всіх живих істот, врешті, повбивати одне одного. Не Бог створив їх, а Сатана, бо чи можуть діти так не слухатись батька?
За дверима хтось ходив: чулися кроки, щось наче впало на підлогу. Але з-під дверей не пробивалось світло. Можна було припустити, що за дверима Леонтій та Емілія п’ють гербату, грають в карти чи бесідують між собою. Вони не покинули його. Ще трохи побудуть, доки він навчиться без них обходитися. Се його трохи заспокоїло. Чув, ніби мерці злосливі, мстиві, але не до всіх. Вони залишаться в цьому домі, де прожили стільки років. Їм не треба більше думати про нестерпно прикру старість у вбогому притулку, де до них ставитимуться як до непотребу.
Несподівано для себе Болеслав заплакав, можливо, єдиний, хто заплакав по-справжньому за дворецьким і ключницею, бо сльози челяді були сльозами страху. Коли у сльозах немає ні страху, ні злості, вони приносять лише полегкість.
Кроки за дверима стихли. У дворі запіяли когути. І пан Болеслав несподівано для себе поринув у сон.
Влодко ще хіба прокинувся, коли повернувся фотограф Юліан. Лейбина оселя розквітла щастям Регінки. Юліан привіз цілу купу світлин: портрети Лейби, Ривки і Регіни були н у рамках, а для дівчинки він ще привіз кілька малих світлин, щоб могла роздаровувати. Влодко щиро зрадів Юліану і відклав поїздку до Дрогобича. Коли обидва опинилися на самоті, у фотографа сповзла посмішка з лиця:
— Збирайся, підем до панського двору. Нас там чекає поліцейський урядник.
— А це чого? — витріщив очі Влодко.
— Я вмовив його, аби не посилав за нами жандармів. Знаєш, як євреї не люблять поліції. Та й менше зашкодить твоїй репутації…
— Що йому від нас треба?
— Не знаю. Можу лише здогадуватись. Ми ж давали візитівки дворецькому, а він помер. Може, і вбили, як того вчителя. Хоч поліція, напевно, оцінить це як нещасливі випадки.
Влодко згадав свою нічну пригоду і лиш кивнув головою.
— Що з тобою? Ти якийсь блідий…
— Пусте, — відмахнувся той, — голова несвіжа зі сну. Скоро поїду звідси.
— А потім знову на села? Йде зима…
— Мушу з чогось жити.
— Добре, про це потім.
Вони швидко поснідали й пішли до панського двору. Було страшенно зимно і земля замерзла.
— Покажеш мені світлини?
— Деякі мені не вдалися, як сказав би кожен фотограф, але се не зовсім так. Пам’ятаєш той день, коли ми були під церквою: я фотографував, а ти розповідав байки про Америку?
— То не байки! Я сам туди поїду…
— Се робить честь корабельному агенту!
Вони спинились перед брамою. На подвір’ї стояв візок, запряжений кіньми і походжали два жандарми. Влодко трохи зблід:
— А що тут роблять жандарми?
— Се офіційний візит поліції. Може, когось звідти повезуть в кайданках.
— А що я маю говорити? — злякався Влодко.
— Відповідати на питання. Скажемо правду. Завжди найліпше казати ту частину правди, якої від тебе чекають. І жодних домислів. Ти готовий.
— Хто б подумав, що я буду мати справу з поліцією! — бурчав корабельний агент.
Вони підійшли до дверей, в які їх не пустили колись. Жандарми не перечили. У передпокої зустрів їх поліцейський урядник, але не той, для якого Юліан знімав труп учителя. Відрекомендувавшись, він одразу приступив до справи:
— Перепрошую, панове, але мушу задати вам декілька питань!
— До ваших послуг, — церемонно вклонився Влодко.
Це вийшло у нього трохи по-блазенськи, однак урядник навіть не моргнув оком.
— У речах покійного Леонтія, дворецького, я знайшов візитівки, котрі, припускаю, належать вам, панове.
Урядник показав два картонні прямокутники.
— Так, се наші! — поквапився відповісти Влодко.
— Як вони опинились у кишені дворецького?
— Декілька днів тому, вже не пригадую коли, — пояснив Юліан, — ми обидва приходили з візитом до пана дідича. Се був виключно візит формального характеру, для годиться. Однак дворецький нас не пустив, сказавши, що пан дідич нікого й ніколи не приймає. Ми залишили візитівки й пішли. Можливо, слуга не вважав за потрібне передати їх своєму панові.