Урізька готика
Шрифт:
Петро з Орком лишилися стояти коло дверей.
— Ходім до мене додому, — сказав єгомость і вийшов перший.
Надворі стояла купка людей. Вони про щось жваво радились.
«Недобре, що єгомость дбає за тотих, — почув їхні думки. — А до нас йому байдуже. Чим він так їх собі сподобав?»
«Так, недобре, — згодився отець Антоній. — Можуть піти чутки. Було колись, люди договорились до того, що настоятель василіянського монастиря у Дрогобичі — найстарший опир, і той мусив півроку не виходити звідти… Нема межі людській недоброзичливості. «Сину мій, — повчав його батько, — ті люди — як діти, а діти заздросні й уперті. Не треба їх боятись, а дбати, аби вони тебе шанували.» «А чи є надія, що вони виростуть?» «Вони ростуть, але так помалу, як дуби. Може, як добре пильнувати, за літ двісті доростуть.
288
погано
Священик відійшов убік. В голові його гуділо, а ноги були, як з вати після тої промови. Стало йому страшно, бо старість насувалася до нього, як гроза: щойно була в Нагуєвичах, а зараз уже в Урожі. Люди щезли, паламар закривав церкву. І не видно було Петра й Орка. Може, вони не почули, що він казав? Може, він про це лише подумав? Паламар узяв в одну руку ключа, у другу — ліхтарку з нафтою, що її колись купив священик у Бориславі, вподобавши, як вона ясно горить, і не боїться ні дощу, ні вітру. Обоє пішли до попівства.
— Слухай, — сказав отець Антоній, — хто був нині у церкві?
Се не здивувало паламаря, бо увечері людей мало, і треба ощадити на світлі, щоб вистачило на свята й парастаси, а єгомость мусить знати, хто ходить до його церкви. Він почав перелічувати кожного. Безуб’яків не назвав.
— Може, ти когось забув?
— Що собі єгомость думає? — розсердився паламар, ще молодий чоловік. — Хіба я щось колись забував?
Гриньо був язикатий, але не гірший від інших паламарів. Мав п’ятеро дітей і через се був трохи нервовий. І дбав про храм Божий, як про власну хату.
— Ну-ну, не гнівайся! Мені здалось, що нині було більше людей, ніж звичайно.
— Ага, — буркнув паламар.
Довів отця Антонія до ґанку, звідки падало світло на скроплене дощем гілля, що застигло в молочно-білому тумані, попрощався і пішов. Кроки його заглушило повітря, пересичене водою. Священик прислухався. Від тієї тиші йому стало недобре. У такій тиші нічого не росте. Він уже натиснув на клямку, коли по освітленому ґанку сковзнула тінь, точніше дві тіні: безгучно, безшелесно, але від того йому аж завмерло серце у грудях і затерпли плечі. «Господь зі мною!» — прошепотів розпачливо отець Антоній і ступив у сіни.
…Був цей вечір не лише для священика тяжким, смутним і прикрим. Пан Болеслав сидів у своєму покої й читав. Удень він навіть не виходив. Постояв трохи на терасі, дихаючи згубним для нього вологим повітрям, спостерігаючи, як туман усе щільніше огортає міст і підбирається до стаєнь та комор. Не чувся гірше, ніж звичайно. Один момент йому навіть здалося, що зможе прижитися у цьому тихому сонному світі. І від суєти його оборонять слуги, не жадібні й не хитрі, вірні своєму домінусу. Малися на увазі дворецький і ключниця. Інших пан Болеслав навіть не знав на ім’я: жили вони, як усі люди, спали вночі, працювали удень. До управителя він почував інтуїтивну неприязнь: від того пахло, як від збудженого жеребця. Нагадував йому полковника Б., від котрого ніхто не знав, чого чекати і як йому догодити. Такі люди однаково небезпечні, як на війні, так і в мирний час. Під час миру поводяться, як на війні, а на війні — як у театрі, не міняючи своїх звичок. Важко було донести управителеві до відома, що про господарські справи треба мовити коротко і рідко. До того ж належав до його стану і міг часом кинути таке слово, що зранило б пана Болеслава і видало його з головою. Збіднілий рід пана Болеслава втратив увесь гонор, і тому несподіване багатство не йшло йому на користь. Уже два покоління Комарницьких перебувало на низу суспільної ієрархії: ремісники-палітурники і садівники. Мати Болеслава була з цілком простих, а батько помер дуже рано. Вона ще встигла віддати Болеслава в науку до палітурника, і теж пішла зі світа. Тепер він не міг цього нікому розповісти. Ніхто зі шляхти не встидався зубожіння, бо аристократизм — се порода, а не статки. Однак ремісниче заняття аж ніяк не узгоджувалося з поняттям аристократизму, як і торгівля. Пан управитель натякав, що вони з Болеславом далека родина, але дідич сприйняв цю вістку дуже холодно. Насправді, се його вжахнуло і зробило ще більше замкнутим.
Ключниця Емілія йому допомогла уникнути прямої конфронтації: перевіряла рахунки і радила, як вчинити найліпше. Була, по суті, речником нового дідича, «дуже хорого», «героя війни», як вона казала. Могла би пристати до змови з управителем і окрадати наївного дідича, але, як усі старі панни, почувала симпатію до «захисників ойчизни». Щодо дворецького Леонтія, то він згасав поволі й невблаганно, як старий кіт, що пережив усі пристрасті й спить цілими днями на печі. Не надто надійні хоронці його пекла, та що вдієш: від снів нема рятунку. Вони, як чадний газ, находять невидимі тріщини у свідомості, змушуючи жити одним життям. А суспільство вимагає, щоб ти жив другим життям, і десь між ними двома вміщується твоє власне: безсонна ніч і кілька передвечірніх годин, коли сонце стрімко котиться за гору, таке безсиле, що не годне навіть забарвити сніг на вершині. Про той сніг сказав Леонтій, подаючи обід. Мав зворушене лице, бо як-не-як це переміна. З вікна не було видно гори. Треба перейти до останньої кімнати у лівому крилі, де колись була спальня пані графині. Там Болеслав зіткнувся із запахом старості, котра боїться протягів, і валер’янових крапель, і парфумів. На стіні було повно світлих плям від знимок і слід від великого розп’яття. А в бюрку могли ще лишитись якісь неважливі папери. Він відслонив пожовклу фіранку й подивився на сільську Фудзі, а тоді відчинив доволі легко вікно. А потім сів у зручне вицвіле крісло й відсунув шухляду в бюрку, але одразу й засунув, побачивши там безладно розкидані листи, свідки довгого й нудного життя в маєтку. Усе це годилося би спалити, щоб не потрапило до чужих рук. Втім, пані графиня залишила тут частку минулого, яка не становила для неї жодного інтересу в Кракові. Чи добре їй там ведеться? І чи шанує її син? Сам він ніколи не бачив тієї жінки, бо купив маєток через її адвоката.
Болеслав подумав, що це, мабуть, недобре: не бажати нічого знати про людей, які жили в цьому домі, зберегли для нового господаря, але ще гірше — покинути родове гніздо задля грошей. Сам він не годився на достойного власника урізького маєтку і тим більше на такого, хто наповнить його дітьми, гостями і духом затишку. Радше виглядав на тяжко хворого, що збирався поправити здоров’я у тихій сільській місцевості. Однак, дім не був до нього ворожим, бо теж готовий був умерти кожної миті, відслуживши своє.
Болеслав зачинив вікно і перейшов до іншої кімнати, дитячої, з вікном на річку, зовсім порожньої. Останньою дитиною, напевно, був син графині, старший за нього, котрий двадцять років не приїжджав додому. Здавалося, з будинку повтікали усі мешканці, і все було розграбоване. Він бачив на війні такі помешкання: з ляльками на підлозі, з мисками покришеної городини, шматками м’яса, розпластаними на дошці. Часом ще навіть печі були теплі, а бувало, речі вкривались пліснявою. Кожен дім мав свою історію, і його можна було читати, як Тіта Лукреція Кара: усе залежить від того, хто читає. Це безконечне розмаїття деталей, поєднання атомів, а проте, рухається в єдиному напрямі — назустріч розпаду. Сніг, попіл, полишений напризволяще, снігова шапка на горі, блиск вечірнього сонця на терасі, четверта книга Лукреція — було гірко й водночас солодко знати коштовність цих вражень, а смерть не могла застати його зненацька. Двері для неї були завжди відчинені.
Він сидів і читав поему Лукреція, єдину книгу, в якій не було облуди й небезпеки для нього. Романи, філософські трактати, поетичні збірки, мемуари могли витіснити його слабкі думки й почуття, замість того, щоби просто нести читача на хвилях безконечного моря слів, кожне з яких означає щось одне. Одне слово відповідає одній речі: не більше і не менше. Він не хотів мати справу з книгою, де на якійсь із сторінок міг би стріти самого себе, прикрашеного чи спотвореного до невпізнання. Красне письменство нині служить загалу, годується ним і підгодовується, стаючи залежним і несамостійним.
Колись він намагався цією грубою книжкою перемогти безсоння, а тепер — сліпоту. Мав уже давно осліпнути. Лікар попереджав, що судини в голові будуть тріскати одна за одною і радив провадити ощадне спокійне життя. Болеслав спитав його: «Який у цьому сенс? Щоб продовжити агонію?» «Ні, - відказав лікар. — Щоб завершити усі незакінчені справи, або ті, які ще з’являться. Ви мусите їх мати.» Можливо, він знав про незаслужене раптове багатство колишнього учня палітурника, або радив таке усім приреченим на смерть.