Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
Шрифт:
— За вас, Геннадію Романовичу! — підняв гранчак Вигилярний. — За видатного корифея-сковородинознавця! Й за те, що ви на моєму боці.
— За сраколизів! — професор закинув до сурла пів-стакана віскі, видихнув і з хитрим прижмуром подивився на гостя. — Ми без вас ніби й не корифеї зовсім. Так, старі пердуни…
— Ну нащо ж ви так, Геннадію Романовичу…
— А ви, шановний, не починайте справу з пошлих підлизувань.
— Вибачте.
— Не вибачаю. Я ж вас попередив: без банальностей.
— Але ж… — чи то насправді, чи то удавано змішався Вигилярний.
— Попереджаю.
— Щодо чого?
— Життя складне і неоднозначне.
— Я врахую.
— А чого це ви до дна не допиваєте? Погане віскі?
— Добре.
— Точно?
— Кращого я не пив.
— Це знову тупий комплімент?
— Та ні, професоре. Я ж кажу: добре віскі.
— Так треба до дна допивати, якщо воно добре. А не шлангувати.
— Я не шлангую.
— Шлангуєш, — перейшов на «ти» вчений муж. — Нема на тебе того старшини Калганова, який мене в армії пити вчив. Він би тобі показав «кузькіну мать» за неповагу до застільного ритуалу. Старшина Калганов, пам'ятаю, наставляв салабонів: мужчини не сьорбають, мужчини п'ють. Або ж їм очко солідолом мажуть… Це жорстко, проте правильно. Армія стоїть на ритуалах. Тільки на ритуалах. Немає ритуалів — немає армії, — Гречик знов наповнив стакани. — Попереднє не рахується! Повторити! Стоячи! Абисмо нас любили красиві жінки!
— Будьмо! — Вигилярний підвівся за прикладом господаря, відсалютував йому гранчаком і зробив рішучий ковток. Цього разу він кількісно випередив Гречика. Льоду у його стакані майже не лишилося і рідина увійшла до стравоходу пекучою спіраллю.
— В армії служив?
— Ні.
— Воно й видно, — Гречик надкусив шерехату пластинку пармезану. — Не маєш ритуального відчуття. Не встиг, бач, увійти, а вже з тебе страшні старання полізли. Компліментами почав мене, старого, розслаблювати, якусь пургу гнати. За кого, чоловіче, ти мене маєш? За динозавра? За грьобнутого кафедрального дідуся?
— Заради усього святого, професоре, не ображайтесь, — Вигилярний вирішив бути межово делікатним з цим капризним старим. — Я ж не хотів вас образити, чесно. Це, знаєте… неспівпадіння протоколів. Пусте неспівпадіння. Напевне, я ще не навчився виконувати певні стандарти. Лише рік як повернувся до академічного середовища.
— Добре, хоч визнаєш свої помилки. А чим займався до повернення?
— Гроші заробляв.
— Як?
— Малий і середній бізнес. Там купив, а тут продав, маржу до кишені поклав. Криміналу — нуль, екзотики — нуль, задоволення — нуль.
— Ну, це знайома ситуація. Нуль-нуль, кажеш… А ти ще й задоволення захотів? Отакої! — весело зашкірився професор. — Але в нас, чоловіче, не краще. Наукою зараз багато не заробиш. Скоріше втратиш. Нуль мінус одиниця.
— Ваша правда, Геннадію Романовичу.
— Ну й чого ти сюди повернувся? У цю юдоль дисертантських сліз, пошлих інтриг і копійчаних заробітків?
— Покликання.
— Жартуєш?
— Та ніби ні.
— Покликання! — професор звів догори брови. — Ні, скажи правду: це такий жарт був?
— Невже все так запущено?
— Ти про що?
— Про тотальний цинізм.
— Ну добре… — пом'якшав Гречик. — А звідки вийшла інформація про ту знахідку? Якщо не секрет, зрозуміло.
— Та який там секрет. Від італійців. У нас позаминулого року була наукова конференція, я там познайомився з одним венеціанцем. Він займається історією європейського гностицизму.
— Як називається?
— Франческо Бернарді.
— Він масон?
— Ми з ним такі речі не обговорювали.
— Дарма.
— Це було б некоректно.
— Кажуть, що їхні того не приховують.
— Не знаю, — здвигнув плечима Вигилярний. — Маю у цьому сумнів. Все ж таки Італія — країна католицька…
— А, точно, в них отой скандал був, з тою ложею, як її…
— «П-2». Це на початку вісімдесятих було. Багатьох масонів тоді вигнали з армії, поліції, державної служби.
— Так, маєш рацію, — погодився Гречик і після довгої паузи, що її Вигилярний відніс на рахунок специфічного стану, у якому перебував професор, запитав: — А до цього ти Сковородою цікавився?
— Цікавився. До матеріалів тої конференції я підготував свою доповідь «Італійська луна у творчості Григорія Сковороди». Доповідь переклали італійською і опублікували ще до конференції у збірнику матеріалів, якого розіслали усім запрошеним. Франческо прочитав її і згадав, що зустрічав прізвище Сковороди в архівах італійських лож вісімнадцятого століття. Він зробив звідти виписку. На тій конференції, де ми з ним зустрілись, подарував цю виписку мені.
— Поталанило тобі.
— Не без того.
— А чому взагалі зацікавився Сковородою? Тема не з популярних.
— Я вважаю, що традиційні погляди-підходи до цієї постаті вже не працюють. Як ми звикли: народний філософ, ходив босий селами, грав на сопілці, проповідував сердечну науку…
— Але ж так і було: ходив босим і грав на флейтузі.
— Те, що Сковорода з потом і кров'ю із себе вичавлював, вони культивують.
— Кожний шукає те, що йому близьке і зрозуміле. Наші інтерпретатори здебільшого люди аграрної цивілізації.