Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
Шрифт:
— От я і кажу: погляди цих людей вже не захоплюють уяву нових поколінь.
— Це не «погляди», дорогенький, це так звані операбельні гуманітарні міфи. Колись вони, як ти кажеш, захоплювали. А тепер не дуже. Тепер багато що зі старого-доброго міфічного запасу захоплює не так, як колись. Так що, усе взяти і віднести на смітник?
— Якби отой ваш «старий-добрий запас» сидів собі на задній лаві й не перся на посаду єдино правильного вчення… Але ж погляди з того вашого «запасу» домінують всюди — в академічному середовищі, школі.
— Най собі домінують. Для того ж їх і створювали. Ти ж науковець,
— Я не про те.
— А про що ж тоді?
— Світ змінився.
— Невже? — щиро розсміявся Гречик. — Відколи?
— Давні уявлення стають вже не просто застарілими, вони стають шкідливими. Вони шкодять, перетворюють нашу гуманітарну сферу на дурнувату культурницьку оперетку. Я не хочу чемно деградувати разом із тим, що ви так делікатно назвали «аграрною цивілізацією». Не хочу бути охоронцем тотального виродження. Я хочу, щоби великий потенціал минулого органічно і продуктивно увійшов до сучасного життя. Щоби він працював на життя. Щоби він жив цим життям.
— А, розумію… Хочеш перекодувати старі міфи на новий копил. Не оригінально. Таких як ти — легіон.
— Хочу спочатку зрозуміти. Підійти з іншого боку.
— Дурня це все, чоловіче. Всі ви так кажете, — махнув рукою Гречик. — Кожний такий приходить, натхненно возводить персти й рече: «Істину тщуся яти!». А закінчується все черговими замінами слів. Одні хитрі словеси замінюєте іншими хитрими словесами. Народницькі міфи свого часу замінили марксистськими. Тепер прийшли ви. Чи то, може, вас прислали? Ні? Самі прийшли? Ну, нехай. Не важливо. Важливим є те, що після вас, постмодерних істинолюбців, вже ніхто нічого не зрозуміє. Амінь.
— А ви не надто категоричні?
— Хто? Я? — перепитав господар, ніби не дочув. — Де ж це я категоричний? Категоричність! Де ти таке побачив? Е ні, чоловіче, якби я направду був, як ти кажеш, категоричним, то від мене в університеті й згадки не лишилося б. Це ж я тут такий герой. Перед тобою. А там, — він показав кудись за паркан, — я розповідаю студентам про «ризому» та «гіпертекстуальність» [3] . Тьху! А то ще, ізбав Боже, запишуть у вороги прогресу і демократії. Доказуй потім, що ти не верблюд. Я не революціонер. І не прагну, щоби на руїнах теперішнього світу написали моє прізвище. Цей світ мені подобається. Не тому, що він ідеальний, ні, а, радше, тому, що мені в ньому зручно. Якщо в цьому світі діють певні правила, я з цим погоджуюсь. Хоча й розумію, що ці правила не для мене писали. Що ж тепер поробиш, такий-от я клятий пристосуванець… Давай, друже мій, вип'ємо за толерантність. Най живе, зараза, й квітне!
3
«Ризома», «гіпертекстуальність» — наріжні поняття теорії постмодернізму.
Вони спорожнили гранчаки. Гречик негайно наповнив їх знову.
— Ну добре, — сказав він, на око вирівнявши кількість рідини у склянках, — я зрозумів. Від суспільно корисних міфів у тебе в носі крутить. А куди ж ти сам хочеш повернути?
— В мене, Геннадію Романовичу, немає певності. Лише інтуїція.
— То куди?
— До темряви.
— Куди-куди? — у почервонілих очах Гречика застрибали хитрі бісики.
— Сковорода, на мою думку, був причетним до найглибших окультних вчень своєї доби.
— Дійсно, найтемніша із можливих темряв, — професор підніс стакан до підборіддя. — Nox fert consilium! [4]
— Я, професоре, не відмовлюсь й від порад ночі, — Вигилярний, як і господар, вкотре випив до денця. Шматки льоду сиротливо дзенькнули.
— Ризикуєш, — Гречик стукнув порожнім стаканом об стіл.
— Чим це я ризикую?
— Не люблять люди тої твоєї темряви. А ще більш не люблять ускладнювати. Ніч не радить масам. Ніч радить лише обраним.
4
Ніч порадить! (лат.)
— А може люди просто бояться істини?
— Ну це таке, всім відоме й нецікаве, — професор знов наповнив гранчаки. — І дурневі зрозуміло, що істина — це вельми незручна дівчинка. Як казали вчені дидаскали за часів Григорія Савича: істина єси суть, стражденно висуполнена. А посполитим потрібні прості зрозумілі гасла. Позитивні і світлі, як герої телевізійних серіалів. Люди, вони ж такі… Якщо побачать у тобі темряву, то в три секунди розірвуть тебе на шматки. Задля власного спокою розірвуть. Закони зграї, вони й в Африці — закони зграї.
— Проте можна спробувати їх обійти.
— Спробувати завжди можна, — Гречик зняв окуляри, поклав їх на стіл і почав пальцями масувати набряки під очима. — Та лише дальньою стежкою і в бронежилеті… Наукові ступені і посади тебе не цікавлять?
— Цікавлять, чому ж ні. А у вас є пропозиції?
— Не було б у мене пропозицій, я б тебе до Києва не викликав. Є до тебе одна пропозиція. Але це довга розмова.
— Ми ж нікуди не спішимо?
— Ми не спішимо, так, твоя правда. Проте, Павлику мій дорогенький, для поважної і довгої розмови ми з тобою надто вже… стомлені.
— Як скажете, Геннадій Романович.
— Так і скажу. Є речі, які варто робити виключно на тверезу голову.
Гречик важко зітхнув і знов почепив окуляри.
— Сковорода, — сказав він, — був свідомим спадкоємцем древньої традиції. І це, до речі, не таємниця для спеціалістів. Є про це грамотні публікації, мав би їх знати. Але для загалу нехай собі залишається блаженним сопілкарем і народним філософом… Може, так і треба. Щоби не спокушати малих світу сього.
— Чим?
— Тою темрявою, з якою ти збираєшся радитися.
— Він був масоном? — взяв бика за рога Вигилярний, якому набридли слизькі метафори і недомовки.
— Не вгадав, — посміхнувся Гречик. — Він був їхнім татом.
— Чиїм? — не второпав гість.
— Масонським татом, Павлику. Істинним духовним батьком українських дітей удови. Як ти там казав: «великий потенціал минулого»?