Відчай
Шрифт:
Якось, правда, сказав:
— Я дуже потію… Страшна спека… Можна прийняти душ?
— Нікс фарштеєн, — відповів чоловік, і тоді Ісаєв зрозумів, що всі ці дні юшку йому приносив росіянин.
Не може бути, сказав він собі, щоб наші проломили мені голову в порту; це якийсь власовець; я не маю права йому відкритись; яке ж це було щастя, коли я доплентав до нашого торгпредства, і відкрився, і чув своїх, їв щі та картопельку з оселедцем, і раз по раз квапив товаришів, щоб вони виїхали туди, де ждав допомоги Роумен із сповитим Мюллером, а вони заспокоювали
Як же хвацько мене перехопили, сонно думав він; варто нашим відстати лише на сто метрів, варто мені зостатись одному — і все! Я ж знав, що мене пасуть, без упину, щоденно, щогодини пасуть, треба було бігти крізь цей маслянистий, липкий провал портової зачаєної темряви й опинитися біля сходів нашого корабля, а я не біг, у мене сили не було бігти, і якийсь млявий туман у голові до тієї хвилини, поки я не відчув роздроблюваного тріску в тім'ячку, і це було останнє, що я відчув тоді на березі Атлантики, в задушних тропіках, пропахлих рибою, мазутом і канатами, — у кожного каната в порту свій особливий запах, дивно, чому це так?
…Уранці той самий чоловік піднімав його, розв'язував на ногах вірьовки, вів у туалет, двері зачиняти не дозволяв, уважно дививсь, як він корчився над вузькою горловиною гальюна; навпочіпки довго сидіти не міг, знову ламало в хребті, як до того дня, доки його не вилікувала індіанка, коли ж це було? Як її звали? Кибивірахі? Чи це вождь, її чоловік? її звали Канксеріхі, здається, так…
…На гвіздку висів один аркуш білого паперу, його доводилося довго розминати, бо папір був канцелярський, цупкий, як картон.
— Послухайте, — сказав якось безсловесному чоловікові Ісаєв, — невже на судні немає піпіфакса?
— Нікс фарштеєн, — завчено відповів той, надіваючи на зап'ястя Ісаєва наручники.
…Він міг свідомо, поетапно думати лише вранці, коли йшов у гальюн — до юшки й перед юшкою-вечерею; решту часу лежав у мокрій нестямі, руки в наручниках, ноги зв'язані, як у коня в нічному, тіло задерев'яніло, лише зрідка зведе судорога литки, але він сприймав цю судорогу як благо, свідчення того, що він живий, і те, що відбувається, не марення, а справжня, реальна дійсність…
Він втратив лік дням, але розумів, що плавання триває довго, бо штани не держалися на ньому — від спеки схуд, попросив дати ремінь.
— Нікс фарштеєн…
Через кілька днів він сказав:
— Переверніть матрац, він мокрий, ви мене так живим не довезете, вас покарають…
— Нікс фарштеєн, — відповів чоловік, і його очі блиснули льодяним, іскристим холодом.
Однак назавтра, коли його повели в гальюн, матрац замінили: замість того, що перетворився в мокру, пропахлу потом і сечовиною труху, кинули дві байкові ковдри. На одній він знайшов вицвіле клеймо: «т/х Валеріан Куйбишев».
…Значить, правда, подумав він, значить, усе, що я гнав від себе всі ці роки, чому забороняв собі вірити, що без упину краяло серце, — правда.
З прикрим соромом він виразно побачив обличчя Каменева,
Батько проводив дні і ночі разом з Мартовим і Лібером; зустрічалися зрідка, вночі, найчастіше перед ранком.
— Сєвочка, — говорив тоді батько, — ти з тими, хто не хоче думати про реальність. Не можна утримати владу поодинці. Не можна відкидати всіх, хто починав революцію, у цій країні, це таїть у собі багато наслідків…
— Тату, навіть наймудріший і найчесніший Володимир Львович Бурцев кричить: «Росії потрібна сильна особистість, досить базікання, потрібний порядок, настав час діяти!» Це ж страшно, тату: заклик до «сильної особистості» означає шлях до військової диктатури або ж нову монархію — нехай наполеонівську, але монархію! А ви? Що пропонуєте ви, меншовики? Де ваша програма? «Ждати»?! Але ж прийде новий Корнілов, поставить козаків на кожному розі і вас же повісить на стовпах разом з нами й товаришами есерами… Армія розлючена вкрай, армія готова на все — вона не прощає програних війн…
— Лебідь, рак і щука, — зітхнув батько. — Коли сьогодні Керенський назвав те, що відбувається на вулицях, «бунтом черні», Мартов затаврував його як людину, що оголосила громадянську війну революції… Навіть член партії Керенського чистенький Михайло Гоц зажадав від Тимчасового уряду програми… Так, ми піддаємося вічній хворобі російського лібералізму — базіканню й пустим дебатам, — але не можна вимагати влади однієї партії, це така ж диктатура, як бурцевська «сильна особистість»… Я обіцяю тобі поговорити з Бурцевим, Сєвочко, але не пов'язуй себе міцно з тими, хто грає азартну гру у владу…
— Пропозиція? — сухо спитав він батька. Як же ми вміємо ображати максималістським тоном, які ж ми безжалісні у питаннях, що на них нема і не може бути однозначних відповідей…
Батько тоді подивився на нього з докором:
— Думати, Сєвочко, думати… — Ти правий, ми з Мартовим і Плехановим хворіємо традиційною недугою — суперечки, пошук оптимального шляху, складання резолюцій, перелічення ймовірностей, страх перед крутими рішеннями… Усе правильно, синку, на те ми й росіяни, але чи прийме народ західноєвропейську модель революції, яку так рішуче пропонують Ленін і Троцький? Про це ти думав?
…Коли чоловік приніс юшку, Ісаєв зібрався весь, був готовий до роботи: натужно виблювавши в миску, він відштовхнув її, відкинувся на спину й застогнав:
— Води-и-и… Вмираю… Швидше…
Він заговорив російською, так, я у своїх, «т/х Куйбишев», але чи свій я цим своїм?!
А якщо я їм не свій, отже, настав час працювати.
Чоловік, злякано глянувши на Штірліца, прогуркотів по сходах своїми величезними буцами, і, коли він побіг, а нез'їдена юшка із снотворним чи ще з якоюсь іншою гидотою, поволі брижачись на металевій підлозі, стікла в куток відсіку, — в такт роботі машин, — Ісаєв розслабився й подумав: часу тобі відпущено мало, починай готуватися до того, в що ти забороняв собі вірити, — як можна вірити таким перебіжчикам, як Бажанов, Кривицький, Раскольников?!