Відродження
Шрифт:
Для початку ми пояснили, що Кону потрібно дуже ощадливо користуватися голосом, а коли розповіли про воду, Енді пішов на кухню й повернувся з татовою смішною величезною чашкою для кави (на ній було зображено канадський прапор і написано: «ЦІЛИЙ АНГЛІЙСЬКИЙ ГАЛОН [28] КОФЕЇНУ»), повною води. Поки Кон пив, ми з Клер по черзі переповідали, що сталося. Брат лише раз втрутився, щоб описати поколювання, яке відчув, коли пояс увімкнули. Щоразу, коли він перебивав, Клер вичитувала його за те, що він говорить.
28
4,54 л.
– Не віриться. – Мама повторила це кілька разів. Здавалося, вона не може відвести очей від Кона. Кілька разів вона хапала його й міцно стискала в обіймах, наче боялася, що в нього от-от виростуть крила, він перетвориться на янгола і відлетить геть.
– Якби церква не сплачувала рахунків преподобного Джейкобза за мазут, – сказав тато, коли історія добігла кінця, – йому більше ніколи не довелося б платити бодай за один галон.
– Ми щось придумаємо, – неуважно промовила мама. – А тепер відсвяткуймо. Террі, неси з морозилки морозиво, яке ми приберігали на день народження Клер. Горлу Кона воно піде на користь. Ви з Енді розкладіть його по порціях. Ми з’їмо все, тому миски беріть великі. Клер, ти ж не проти, правда?
Сестра похитала головою.
– Сьогодні більше свято, ніж день народження.
– Мені треба в туалет, – сказав Кон. – Стільки води випив. А потім я повинен помолитися. Преподобний так сказав. А ви всі, поки я це робитиму, не втручайтесь.
Він піднявся нагору. Енді й Террі пішли на кухню розкладати по мисках неаполітанське морозиво (яке ми називали «ван-шок-полун» [29] … дивно, що все це спливає у пам’яті). Мама й тато важко опустилися в крісла і невидющими поглядами втупилися в екран телевізора. Я побачив, як мама навпомацки простягла руку, а тато взяв її, не дивлячись, неначе знав, що вона там. Це сповнило мене щастям і полегшенням.
29
Морозиво, розділене на три секції – ванільну, шоколадну й полуничну.
Я відчув, як хтось і собі торсає мене за руку. Клер. Вона повела мене на кухню, де Енді й Террі гризлися через відносний розмір порцій, а тоді вивела на веранду. Її очі, коли вона подивилася на мене, були великими й горіли.
– Ти його бачив? – спитала вона. Ні, не спитала – вимогливо зажадала відповіді.
– Кого?
– Преподобного Джейкобза, дурнику? Ти його бачив, коли я спитала, чому він ніколи нам не показував того електричного пояса на ЗММ?
– Ну… так…
– Він сказав, що вже рік над ним працює, але якби то була правда, він би вже давно його нам показав. Він хвалиться всім, що робить!
Я згадав, який здивований вираз був у преподобного, неначе Клер підловила його на брехні (я вже не раз і не два фіксував такий самий вираз на своїй фізії, коли мене ловили на побрехеньках), але…
– Хочеш сказати, він збрехав?
Клер енергійно закивала.
– Так! Збрехав! А його жінка? Вона про це знала! Знаєш, що я думаю? Я думаю, він зробив його одразу ж після того, як ти до нього приходив. Може, задум уже був – напевно, у нього тисячі ідей для винаходу електричних виробів, лускаються й розкриваються в голові, як попкорн. Але з цим винаходом він до сьогоднішнього дня нічого робити не починав.
– Нічого собі, Клер. Я не думаю…
Раптом вона щосили й нетерпляче смикнула мене за руку, яку досі тримала, так, наче я застряг у багнюці й мене терміново слід було звідти витягти.
– Ти бачив їхній кухонний стіл? Там досі було накрито для одного, але тарілка була пуста і в склянці нічого! Він пропустив вечерю, щоб мати змогу працювати. Працювати, як демон у пеклі, судячи з того, якими були його руки. Вони були червонющі, а на пальцях я бачила кілька мозолів.
– Він зробив усе це заради Кона?
– Сумніваюся, – сказала Клер, ні на мить не відводячи погляду від моїх очей.
– Клер! Джеймі! – погукала мама. – Ідіть їсти морозиво!
Клер навіть не глянула в бік кухні.
– З усіх дітей у ЗММ ти перший, з ким він познайомився, і єдиний, кого він найбільше любить. Він зробив це заради тебе, Джеймі. Заради тебе.
І вона пішла в кухню, залишивши мене, приголомшеного, стояти біля дровітні. Якби Клер залишилася трохи надовше і я мав змогу оговтатися від свого здивування, я б з нею поділився власними відчуттями: преподобний Джейкобз був так само ошелешений, як і ми всі.
Він не сподівався, що пояс допоможе.
ІІІ
Нещасливий випадок. Історія моєї матері. Кошмарна проповідь. Прощання
Одного теплого й безхмарного дня посеред тижня в жовтні 1965 року Патриція Джейкобз всадовила Хвостика Моррі на переднє сидіння «Плімута Бельведер», подарованого її батьками на весілля, і вирушила до крамниці «Червоне і біле» у Ґейтс-Фолз – «на закупи подалася», як сказали б тогочасні янкі.
За три милі звідти фермер, якого звали Джордж Бартон (вічний холостяк, до якого в містечку причепилося прізвисько Одинак Джордж), виїхав зі своєї під’їзної доріжки. Ззаду до кузова його пікапа «Форд Ф-100» була причеплена картоплекопачка. Він збирався відвезти її на своє південне поле, що за милю звідти по трасі 9. З картоплекопачкою-причепом десять миль на годину були найбільшою швидкістю, яка йому світила, тож їхав він ґрунтовим узбіччям, щоб машини, що прямували на південь, могли безперешкодно собі проїжджати. Одинак Джордж завжди чуйно ставився до інших. Був хорошим фермером. Добрим сусідом, членом опікунського шкільного комітету і дияконом у нашій церкві. А ще він був, як він сам мало не з гордістю повідомляв людям, «пепілептиком». Проте, швидко додавав він, доктор Рено приписав йому пігулки, що стримували напади «майже всі до одного». Може, й так, але того дня з ним стався напад за кермом вантажівки.
«Мабуть, йому взагалі не слід було водити машину, крім як, може, в полі, – скаже потім доктор Рено, – але хіба можна просити людину, яка працює в такій сфері, відмовитися від водійських прав? І дружини чи дорослих дітей, яких можна посадити за кермо, в нього нема. Заберіть у нього права – і його ферму можна сміливо виставляти на продаж і збувати тому, хто найбільше дасть».
Невдовзі після того як Петсі й Моррі рушили в бік «Червоного і білого» по Сироїз-гіл, з її вузьким і підступним поворотом, де за роки розбилося чимало машин, виїхала місіс Адель Паркер. Вона повзла поволі й встигла вчасно зупинитися, заледве щоб не збити жінку, яка, хитаючись і петляючи, йшла по середині шосе. Однією рукою жінка притискала до грудей безформний пакунок, з якого скрапувала кров. Одна рука – от і все, чим могла скористатися Петсі Джейкобз, бо іншу їй відірвало по лікоть. Щоками стікала кров. Шматок скальпа звисав на плече, скривавлені локони роздмухував легкий осінній вітер. Праве око випало на щоку. Усю її красу було зірвано вмить. Нетривка вона, ця краса.
– Врятуйте моє дитя! – закричала Петсі, коли місіс Паркер зупинила свій «студебекер» і вискочила з салону. За спиною в скривавленої жінки з кровоточивим пакунком на руках було видно перевернутий, охоплений полум’ям «бельведер». На нього напирав розтрощений бампер вантажівки Одинака Джорджа. Сам Джордж лежав на кермі. За його пікапом трасу 9 блокувала перевернута картоплекопачка.
– Врятуйте моє дитя! – Петсі простягла вперед пакунок, і коли Адель Паркер побачила, що то – маленький хлопчик, у якого замість обличчя було криваве місиво, – вона заплющила очі й закричала. А коли знову підняла повіки, то Петсі стояла на колінах, наче хотіла помолитися.