Відродження
Шрифт:
– Подивися, до чого ти мене до… – Раптом вона помітила мене. Я сидів на купі дров і вдивлявся в кухню. – Щезни! Іди надвір пограйся!
– Лоро, не треба зганяти злість на Дже…
– Іди геть! – закричала вона. Так само закричав би на мене Кон, якби в нього був голос кричати. – Бог ненавидить підглядачів!
І вона розплакалася. Я вибіг у двері, з моїх очей теж котилися сльози. Я помчав униз Методистським пагорбом і перебіг трасу 9, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Думки про те, щоб піти до пасторського дому, в мене не було: я був надто засмучений і не міг зметикувати, що можна попросити поради в священика. Якби Петсі Джейкобз не нагодилася тієї миті на передньому подвір’ї (вона саме перевіряла, чи не зійшли квіти, які посадила восени), я міг бігти, аж поки не впав би. Але вона була надворі й покликала мене на ім’я. Глибоко в душі мені хотілося просто бігти далі, але (здається, я вже це казав) я був хлопчиком вихованим, навіть коли засмучувався. Тому я зупинився.
Вона підійшла до місця, де я стояв, похиливши голову й хапаючи ротом повітря.
– Джеймі, що таке?
Я нічого не відповів. Тоді вона взяла мене рукою за підборіддя й підняла мою голову. Я побачив, що на траві біля парадного ґанку сидить в оточенні іграшкових машинок Моррі. Він круглими від подиву оченятами дивився на мене.
– Джеймі? Розкажи мені, що сталося.
Так само, як бути чемними, нас учили ще й «не виносити сміття з хати» – мовчати про те, що відбувається в нашій сім’ї. То був янківський звичай. Але її доброта знезброювала й мене як прорвало: я став розказувати про Конове нещастя (глибини якого, я переконаний, до кінця не розуміли ні мама, ні тато, хай і були вони по-справжньому стривожені), про мамин страх, що його голосові зв’язки порвалися і він, певно, більше ніколи не зможе говорити, про те, як вона наполягала на тому, щоб його подивився фахівець, а тато – на тому, що вони не можуть собі цього дозволити. А найбільше – про ті крики. Про голос незнайомки, яким кричала моя мати, я Петсі нічого не сказав, та тільки тому, що не знав, як про це розповісти.
Коли потік нарешті вичах, вона сказала:
– Ходімо за будинок, у сарай. Тобі треба поговорити з Чарлі.
Тепер, коли «бельведер» зайняв належне місце в гаражі пасторського будинку, сарай перетворився на майстерню Джейкобза. Коли Петсі завела мене всередину, він саме вовтузився з телевізором, у якому не було екрана.
– Коли я зберу цю штуку назад, – сказав він, обіймаючи мене за плечі й витягаючи з задньої кишені штанів хустинку, – то зможу ловити канали, які показують у Маямі, Чикаго та Лос-Анджелесі. Витри очі, Джеймі. І про носик не забудь, він теж потребує уваги.
Поки я витирав очі й сякався, не відводив зачудованого погляду від безокого телевізора.
– А він правда ловитиме канали з Чикаго й Лос-Анджелеса?
– Та нє, я пожартував. Просто намагаюся вставити туди підсилювач сигналу, щоб ми змогли дивитися щось, крім восьмого каналу.
– А у нас ще ловить шостий і тринадцятий, – повідомив я. – Тільки на шостому трохи «сніг» іде.
– У вас є антена на даху. А сім’я Джейкобзів задовільняється «кролячими вухами».
– А чому ви таку не купите? Їх продають у «Вестерн-Авто» в Касл-Року.
Він криво всміхнувся.
– Чудова думка! Стану перед дияконами на квартальних зборах і скажу, що хочу витратити трохи грошенят, які зібрала паства, на антену до телевізора, щоб Моррі дивився «Потужні 90», а ми з жінкою щовівторка – «Станцію „Спіднична“» [26] . Пусте, Джеймі, не зважай. Розказуй, чого так розхвилювався.
Я озирнувся на місіс Джейкобз, в надії, що вона позбавить мене обов’язку розказувати вдруге, але вона по-тихому десь ділася. Священик узяв мене за плечі й повів до козел для розпилювання дров. Мені вистачило зросту, щоб на них сісти.
26
Серіал у жанрі «ситком», демонструвався з 1963 до 1970 р.
– Це через Кона?
Авжеж, він здогадався. Тієї весни прохання повернути Кону голос було частиною завершальної молитви на кожному зібранні молоді щочетверга, так само, як і молитви за інших членів ЗММ, які переживали нелегкі часи (найпоширенішим лихом були поламані кістки, але Боббі Андервуд зазнав опіків, а Керрі Дауті мусила пережити гоління голови й поливання її оцтом, бо її мати перелякалася не на жарт, коли побачила, що волосся в дівчинки кишить вошами). Але так само, як і його дружина, преподобний Джейкобз поняття зеленого не мав, як мучиться бідолашний Кон і як муки поширюються на всю нашу сім’ю, наче якась особливо паскудна інфекція.
– Минулого літа тато купив «Гайрам ойл». – Я знову зарюмсав. Терпіти цього не міг, рюмсання було малечим фокусом, але нічим собі зарадити теж не міг. – Він сказав, що ціна надто хороша, щоб відхилити таку пропозицію, але потім зима була тепла і мазут упав у ціні до п’ятнадцяти центів за галон, а тепер вони не можуть собі дозволити лікаря, і якби ви її чули, вона кричала зовсім не як мама, а іноді він засовує руки глибоко в кишені, бо… – Але янківська стриманість нарешті взяла гору, і я закінчив: – Бо я не знаю чому.
Він знову витяг носовичка і, поки я ним користався, узяв зі стола з інструментами металеву скриньку. Із неї навсібіч, наче по-дурному підстрижене волосся, стирчали дроти.
– Дивись, це підсилювач, – сказав він. – Винахід твого покірного слуги. Коли я його під’єднаю, то випущу дріт у вікно і зачеплю за карниз. А тоді прикріплю… оте. – Він показав пальцем у куток, де стояли надіті на держак граблі, але їхні іржаві металеві зуби стриміли догори. – Модифікована антена Джейкобза.
– А працюватиме? – засумнівавсь я.
– Не знаю. Думаю, працюватиме. Але навіть якщо так, я вважаю, що дні телевізійних антен майже вичерпані. Ще десять років – і телевізійні сигнали передаватимуться через телефонні лінії, а каналів буде набагато більше, ніж три. Уже на початку дев’яностих сигнали випромінюватимуть супутники. Я знаю, це здається науковою фантастикою, але така технологія вже існує.
У нього був замріяний вигляд, і я подумав: «Він про Кона геть забув». Тепер я знаю, що це було не так. Він просто давав мені час повернути самовладання, а собі (можливо) час подумати.
– Попервах люди будуть вражені, а потім почнуть сприймати як належне. Казатимуть: «О так, у нас є телевізор у телефоні» чи «У нас є телебачення з супутника Землі», але вони помилятимуться. Усе це – дар електрики, яка нині така звична і така всюдисуща, що ми звикли не звертати на неї уваги. Люди люблять казати: «Те-то й те – слон у вітальні», маючи на увазі, що річ завелика, щоб на неї не зважати, але навіть слона можна перестати помічати, якщо він пробуде у вітальні досить довго.
– Тільки не тоді, коли треба прибирати какашки, – зауважив я.