Відродження

Кінг Стівен

Джейкобз лише злегка всміхнувся – так, як це роблять люди, коли чимось пишаються.

– Ласкаво просимо на Погідне озеро, Джеймі.

– Ого!

– Я зібрав його, поки чекаю приїзду Петсі й Моррі. У мене багато хатньої роботи, та я вже чимало й зробив, наприклад, полагодив помпу в криниці, але поки Петс не приїде з меблями, у мене зв’язані руки. Твоя мама, друзяко, і жінки з комітету жіночої допомоги навели неймовірний лад у домі. Містер Латур їздив на роботу з острова Орра [13] , і в цьому будинку ще до початку Другої світової ніхто не жив. Я їй подякував, але я не проти, якщо ти подякуєш іще раз.

13

Острів у бухті Каско і затоці Мен.

– Авжеж, ще б пак, – кивнув я, але, здається, так і не переказав цієї другої подяки, бо практично не чув, що він мені сказав. Усю мою увагу притягував до себе стіл, який забирав майже половину гаражного простору. На ньому розкинувся зелений макет ландшафту, поряд із яким гора Череп мусила б згоріти від сорому. Відтоді я бачив чимало таких макетів (здебільшого у вітринах іграшкових магазинів), але по них завжди бігали хитромудрі електричні поїзди. На столі, який влаштував преподобний Джейкобз, не було поїздів, та й то був власне не стіл – просто листи фанери на кількох поставлених поряд козлах для пиляння дров. А на фанері розлягалася сільська місцевість у мініатюрі, близько дванадцяти футів завдовжки і п’яти завширшки [14] . Через увесь обшир по діагоналі марширували високовольтні опори заввишки вісімнадцять дюймів [15] , а найбільше місця займало озеро зі справжньою водою, що навіть у напівмороці зблискувало яскраво-синім.

14

3,6 м і 1,5 м відповідно.

15

Приблизно 0,5 м.

– Доведеться скоро його розібрати, – сказав священик, – бо інакше не зможу завести машину в гараж. Петсі це не сподобається.

Він нахилився, сперся долонями на коліна й став пильно вдивлятися в положисті пагорби, ниткоподібні високовольтні лінії, велике озеро. Біля води паслися пластмасові вівці й корови (з масштабу вони суттєво вибивалися, але я цього не помітив, та навіть якби й помітив, не зважав би). Ще там стояло багато вуличних ліхтарів, хоч мене це трохи здивувало, бо ні містечка, ні доріг, які вони могли б освітлювати, не спостерігалося.

– Думаю, ти міг би розгорнути тут зі своїми солдатиками велику битву, правда?

– Ага, – сказав я. І подумав, що міг би розгорнути тут цілу війну.

Джейкобз кивнув.

– Але цього не буде, бо на Погідному озері всі з усіма ладнають і битися не дозволено. Тим-то воно схоже на рай. Щойно я розпочну заняття в групі молоді, перенесу озеро в підвал церкви. Може, ти й твої брати мені допоможете. Думаю, дітлахам воно сподобається.

– Авжеж, сподобається! – сказав я і додав щось таке, що чув від свого батька: – А то, коти в манто!

Розсміявшись, він поплескав мене по плечу.

– А тепер хочеш побачити справжнє диво?

– Мабуть, – завагався я, бо впевнений не був. Прозвучало це так, наче диво може бути страшним. Зненацька я збагнув, що ми вдвох у старому гаражі, де немає машини, в запорошеній дірі, де тхнуло так, наче вона багато років простояла зачинена. Двері в зовнішній світ були відчинені, але здавалося, що до них ціла миля. Мені подобався преподобний Джейкобз, однак раптом я пошкодував, що не лишився вдома: розмальовував би собі на підлозі й чекав, чи не виграє мама «Електролюкс», щоб врешті-решт здобути перевагу в нескінченній битві з літньою пилюкою.

А тоді преподобний Джейкобз поволі провів рукою над Погідним озером, і я геть забув про свій неспокій. З-під саморобного стола полинуло тихе дзижчання, схоже на звук, з яким розігрівався наш телевізор «Філко», і всі маленькі вуличні ліхтарі ввімкнулися. Вони світилися яскраво-білим світлом, занадто яскравим, щоб на нього дивитися, і заливали магічним місячним сяйвом зелені пагорби й синю воду. Навіть пластмасові корови й вівці здавалися більш реалістичними, може, тому що тепер вони відкидали тіні.

– Ого, як ви це зробили?

Священик розплився в усмішці.

– Непоганий фокус, скажи? «І сказав Бог: Хай станеться світло. І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно». Та тільки я не Бог, тому змушений покладатися на електрику. Дивовижна штука, Джеймі. Такий подарунок від Господа, що він змушує нас відчувати божественну велич щоразу, коли клацаємо вимикачем, хіба не так?

– Напевно, – погодився я. – Мій дідо Амос пам’ятає часи, коли не було електричних лампочок.

– Багато людей пам’ятають. Але невдовзі всіх цих людей не стане… а тоді ніхто особливо не замислюватиметься над тим, яке це диво – електрика. І яка загадка. Ми здогадуємося, як вона працює, але знати, як щось працює, і знати, що це таке насправді, – дуже різні речі.

– Як ви ввімкнули світло? – поцікавився я.

Він показав рукою на полицю позаду стола.

– Бачиш оту маленьку червону лампочку?

– Угу.

– Це фотоелемент. Їх можна купити, але цей я сам зробив. Він відкидає невидимий промінь. Коли я його торкаюся, вуличні ліхтарі довкола Погідного озера загоряються. Якщо я зроблю це ще раз… отак… – Він провів рукою понад ландшафтом, і вуличні ліхтарі потьмяніли, вичахли до кволих цяток світла й остаточно згасли. – Бачиш?

– Клас, – видихнув я.

– Спробуй тепер ти.

Я підняв руку. Спершу нічого не відбувалося, та коли я став навшпиньки, мої пальці торкнулися променя й порушили його цілісність. З-під стола знову полинуло дзичання, і знову ввімкнулися ліхтарі.

– Вийшло!

– А то, коти в манто, – сказав він і скуйовдив мені волосся.

– А що це дзижчить? Наче наш телевізор.

– Зазирни під стіл. Я ввімкну світло, щоб тобі краще було видно. – Він клацнув вимикачем на стіні, й загорілися дві вкритих пилюкою лампочки. Зі смородом цвілі (а до нього домішувався ще якийсь запах – гарячий і масткий) вони нічого вдіяти не змогли, зате трохи розігнали морок.

Я нахилився (а в моєму віці низько опускатися не було потреби) і зазирнув під стіл. Побачив там дві чи три якісь штуки, схожі на коробки, прикріплені знизу до фанери. Саме від них і йшло те дзижчання, і маслянистий запах теж.

– Акумулятори, – пояснив преподобний. – Їх я теж зробив сам. Електрика – моє хобі. І технічні новинки. – Він заусміхався, мов малий хлопчак. – Люблю їх. Мою жінку вони до сказу доводять.

– А в мене хобі – воювати з фріцами, – сказав я. А тоді, згадавши його слова про те, що це трохи недобре, додав: – Тобто з німцями.