Відродження
Шрифт:
– А коли я був малий, цю гру називали «коти-битка». – І він всміхнувся. Усмішка вийшла чудова. Він мені одразу сподобався.
– Справді?
– Угу. Бо треба було стукнути м’ячем об битку, коли ти його впіймаєш. Як тебе звати, синку?
– Джеймі Мортон. Мені шість років.
– Ти вже це казав.
– Здається, у нас на подвір’ї ще ніхто не молився.
– Я теж не буду. Я просто хотів роздивитися ближче твої війська. Де тут росіяни і де – американці?
– Ну, оці, на землі, американці, так, але на горі Череп – фріци. Американцям треба зайняти гору.
– Бо вона в них на дорозі, – здогадався Джейкобз. – За горою Череп пролягає шлях до Німеччини.
– Точно! І там головний фріц! Гітсмер!
– Творець стількох лиходійств, – промовив він.
– Га?
– Не зважай. Ти не проти, якщо я називатиму поганих просто німцями? «Фріци» – це якось недобре.
– Звісно, не проти, фріци – це ж німці, а німці – фріци. Мій тато воював на тій війні. Але тільки рік. Ремонтував вантажівки в Техасі. А ви воювали, містере Джейкобз?
– Ні, я був занадто молодий. І для Кореї теж. Генерале Мортон, то як ви збираєтеся брати цю гору?
– Іти в атаку! – заволав я. – Стріляти з автоматів! Паф! Та-да-да-да! – А тоді стишив голос: – Тра-та-та-та!
– Фронтальний наступ на височину здається ділом ризикованим, генерале. На вашому місці я б розділив військо… десь отак… – Він посунув половину американців вліво, а половину – вправо. – Таким чином ти їх затиснеш, бачиш? – Він звів разом великий і вказівний пальці. – Підбирайся до цілі з обох боків.
– Можливо, – кивнув я. Мені подобалась ідея лобової атаки – кривавої м’ясорубки, але задум містера Джейкобза теж припав до душі. Він був підступний. А підступність могла добряче потішити. – Я хотів зробити печери, але земля надто суха.
– Та я бачу. – Він тицьнув пальцем у гору Череп і дивився, як осипається земля, погребаючи під собою дірку. Потім підвівся й обтрусив коліна джинсів. – А я маю маленького синочка, через рік-два він, мабуть, уже зможе бавитися твоїми солдатиками.
– Він може гратися вже тепер, якщо схоче. – Я старався не бути егоїстом. – А де він?
– Ще в Бостоні, зі своєю мамою. У нас багато речей, їх треба спакувати. Я думаю, вони приїдуть у середу. Щонайпізніше у четвер. Але Моррі ще замалий для солдатиків. Він лише підніматиме їх із землі й розкидатиме.
– А скільки йому?
– Два.
– Він, мабуть, ще в штанці пісяється! – І я засміявся. Певно, то було нечемно з мого боку, але я просто не зміг стриматися. Малеча, що пісяється в штанці, така кумедна.
– Пісяється, поки що, – з усмішкою відповів Джейкобз, – але я впевнений, що з часом перестане. Кажеш, твій тато в гаражі?
– Ага. – Тепер я згадав, де раніше чув ім’я та прізвище цього чоловіка – мама й тато за вечерею розмовляли про нового священика, який мав приїхати з Бостона. «Та хіба він не занадто молодий?» – спитала тоді мама. «Так, і це позначиться на його заробітній платні», – відповів їй тато й розплився в усмішці. Здається, вони ще щось про нього говорили, але я вже не слухав. Мою увагу привернув Енді, котрий по-свинському вимастився картоплею-пюре. Він завжди так робив.
– Спробуй цей поздовжній маневр, – сказав Джейкобз, збираючись уже йти.
– Га?
– Затиснути. – Він знову звів великий і вказівний пальці.
– А. Точно. Супер.
Я спробував. Спрацювало доволі непогано. Уся німчура загинула. Але битва була не така вже видовищна, як на мій погляд, тому я все-таки випробував лобову атаку. Джипи й вантажівки падали з крутого схилу гори Череп, плюс фріци валилися ззаду з передсмертними криками відчаю: «Йяаааа!»
Поки лютувала битва, мама, тато й містер Джейкобз сиділи на передньому ґанку, пили чай з льодом і обговорювали справи навколо церковні, бо мій тато був дияконом, а мама – у складі комітету жіночої допомоги. Була не начальницею, але другою після начальниці. Бачили б ви ті химерні капелюшки, які вона вдягала. Було їх у неї, мабуть, із дюжину. Щасливі днинки.
Мама покликала моїх братів і сестру разом із їхніми друзями познайомитися з новим священиком. Я теж хотів був підійти, але містер Джейкобз махнув мені рукою, щоб я не йшов, і сказав мамі, що ми вже познайомилися.
– Бийтеся далі, генерале!
І я бився далі. Кон, Енді та їхні друзі знову пішли на заднє подвір’я і повернулися до гри в м’яч. Клер та її подруги повернулися нагору, до своїх танців (хоча мама сказала їй зробити музику тихіше, будь ласка й дякую). Містер та місіс Мортон і преподобний Джейкобз ще розмовляли, і то досить довго. Пригадую, мене часто дивувало те, як багато патякають дорослі. Це дуже втомлювало.
Я перестав за ними спостерігати, бо знову в кілька різних способів провадив битву за гору Череп. У найприємнішому сценарії (з включенням елементу затискання від містера Джейкобза) одна частина американської армії утримувала німців затиснутими з фронту, а решта зайшла з тилу і вдарила звідти. «Жчо дце таке?» – закричав один із них перед тим, як отримати кулю в лоба.
Але це почало набридати, і я вже подумував, чи не піти в дім і не з’їсти шмат торта (якщо друзі Кона та Енді щось мені лишили), коли на моє поле бою й на мене самого знову впала тінь. Я підвів погляд і побачив містера Джейкобза. У руках він тримав склянку води.
– Я попросив це у твоєї матері. Можна я тобі щось покажу?
– Так.
Він знову опустився на коліна і вилив воду на гору Череп.
– Це грозова злива! – закричав я і став імітувати звуки грому.
– Угу, якщо тобі так хочеться. З блискавками. А тепер дивися. – Він виставив уперед два пальці, наче роги диявола, і встромив їх у мокру землю. Цього разу заглибини лишилися. – Вуаля! Печери. – Узявши двох солдатиків-німців, він вставив їх усередину. – Їх важко буде звідти вибити, генерале, однак я певен, що американці впораються з цим завданням.
– Ого! Дякую!
– Знов почне осипатися – долий ще води.
– Доллю.
– І не забудь віднести склянку на кухню, коли завершиш бій. Не хочу дістати прочуханку від твоєї матері у свій перший день у Гарлоу.
Я пообіцяв і простягнув руку.
– Поставте її там, містере Джейкобз.
Він розсміявся, поставив склянку на землю й пішов по Методист-роуд до пасторського будинку, де він із сім’єю житиме наступні три роки, поки його не звільнять. Я провів його поглядом і знову повернувся до гори Череп.