Відродження
Шрифт:
Вона постукала вдруге, цього разу сильніше. Він відчинив двері й подивився на неї крізь сітку. У руці він тримав велику книгу, і через стільки років мама згадала її назву: «Протони та нейтрони: Таємний світ електрики».
– Здрастуйте, Лоро, – сказав він. – Що з вами? Ви така бліда. Заходьте, заходьте.
Вона зайшла. Він спитав, що сталося.
– Була жахлива аварія, – сказала вона.
Він стривожився ще більше.
– Дік чи хтось із дітей? Моя присутність потрібна? Лоро, сідайте, ви наче от-от зомлієте.
– Із моїми все гаразд, – сказала вона. – Це… Чарльзе, це Петсі. І Моррі.
Він обережно поклав товсту книгу на столик у коридорі. Мабуть, саме тієї миті вона й прочитала назву, і не дивно, що запам’ятала її: в такі моменти людина все бачить і все запам’ятовує. Я знаю це з власного досвіду. Краще б я не знав.
– Вони травмувалися? Сильно? – Не встигла вона відповісти, як: – Вони в лікарні Святого Стефана? Напевно. Вона найближча. Можна взяти ваш міні-фургон?
Лікарня Святого Стефана була в Касл-Року, але, звісно, їх відвезли не туди.
– Чарльзе, ви маєте приготуватися, це буде жахливий удар.
Він узяв її за плечі… делікатно, сказала вона, не стискав, та коли нахилився, щоб подивитися їй в обличчя, його очі палали.
– Травми? Лоро, вони сильно травмовані?
Моя мати розплакалася.
– Чарльзе, вони загинули. Мої співчуття.
Він відпустив її, руки безсило впали вдовж боків.
– Неправда, – мовив він голосом людини, що констатує простий факт.
– Мені треба було приїхати сюди на машині, – сказала моя мати. – Треба було взяти фургон. Я не подумала. Просто пішла.
– Неправда, – повторив він. Відвернувся від неї й притулився лобом до стіни. – Ні. – Він вгатився лобом об стіну, так сильно, що задрижала картинка, яка висіла неподалік, на ній був Ісус із ягням на руках. – Ні. – Він знову вдарився лобом, і картинка злетіла з гачка.
Мама взяла його за руку. Рука була млява й висіла батогом.
– Чарльзе, не треба цього робити. – І, неначе він був не дорослим чоловіком, а одним із її дітей: – Не треба, зайчику.
– Ні. – Знову удар лобом. – Ні! – Ще раз. – Ні!
Тепер уже мати обхопила його обома руками й відтягла від стіни.
– Досить! Заразісінько перестаньте!
Він подивився на неї, очманілий. На лобі розпливалася яскраво-червона пляма.
(«У нього був такий вигляд… – розповідала вона мені, лежачи на смертному одрі. – Дивитися на нього було нестерпно, але я мусила. Таке треба припиняти одразу ж, як почалося».)
– Ходімо зі мною до нас додому, – наказала вона йому. – Я дам вам ковтнути Дікового віскі, бо вам треба щось випити, а тут, я точно знаю, нічого такого нема…
Він засміявся. Страшним сміхом.
– …а потім я відвезу вас у Ґейтс-Фолз. Вони в Пібоді.
– У Пібоді?
Мама почекала, поки він усвідомить почуте. Він не гірше за неї знав, що означає «у Пібоді». На той час преподобний Джейкобз відспівав десятки покійників.
– Петсі не може бути мертвою, – промовив він терплячим напутливим тоном. – Сьогодні середа. А середа – це день принца Спагеті. Так Моррі каже.
– Ходіть зі мною, Чарльзе. – Вона взяла його за руку й потягла до дверей і далі – на розкішне осіннє сонце. Того ранку він прокинувся поряд зі своєю дружиною та їв сніданок за столом навпроти сина. Вони говорили про те й про се, як це зазвичай роблять люди. Ми ніколи не знаємо наперед. Будь-який день може стати для нас останнім, і ми ніколи не знаємо про це наперед.
Коли вони дійшли до траси 9 – тихої, омитої сонцем і без жодної машини (втім, практично як завше), він по-собачому задер голову на звуки сирен, що лунали з боку Сироїз-гіл. На обрії курився димок. Джейкобз глянув на мою матір.
– Моррі теж? Це точно?
– Ходімо, Чарлі. – («Тоді я вперше і востаннє так його назвала», – сказала вона мені.) – Ходімо, ми стоїмо посеред дороги.
Вони поїхали в Ґейтс-Фолз на нашому старому фургоні «форд» через Касл-Рок. Це щонайменше на двадцять миль подовжувало дорогу, проте на той час перший шок у моєї матері вже минув і вона могла міркувати ясно. У неї не було ні найменшого бажання проминати місце аварії, навіть якби для цього довелося об’їжджати в чорта на рогах.
Бюро ритуальних послуг Пібоді розташовувалося на Ґранд-стрит. На під’їзній доріжці вже стояв сірий катафалк «кадилак», а біля бордюру було припарковано кілька машин. Серед них і «б’юїк» Реджі Келтона, завбільшки з човен. А ще, на превелике полегшення моєї матері, вантажний автофургон із написом «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА».
Коли з парадних дверей вийшли тато й містер Келтон, мама саме вела преподобного Джейкобза (на той час слухняного, ніби дитина) доріжкою. Він дивився вгору, сказала мама, немовби оцінював, скільки ще жовкнути листю, поки воно нарешті набуде оптимального забарвлення.
Тато обійняв Джейкобза, проте той не відповів тим самим. Просто стояв на місці, не підіймаючи рук, дивлячись угору на листя.
– Чарлі, я дуже співчуваю вам у вашій втраті, – пробуркотів Келтон. – Ми всі співчуваємо.
Вони повели його всередину, де нестерпно солодко пахло квітами. Із динаміків над головою линула органна музика, тиха, мов шепіт, і чомусь жахлива. Майра Геррінгтон (для всіх у Західному Гарлоу – Мі-Мо) вже була там, можливо, тому, що підслуховувала через спарений номер, коли Дорін дзвонила моїй матері. Підслуховувати було її хобі. Вона хвилею здійняла свою тушу з дивана у фойє й притисла преподобного Джейкобза до неосяжних грудей.
– Ваша дорогесенька мила дружинонька і маленький синочок! – заголосила вона високим нявкучим голосом. Мама з татом обмінялися поглядами, й обоє скривилися. – Вони вже на небесах! Це єдина втіха! Врятовані кров’ю Агнця Божого! Їх уже заколисують у вічних обіймах! – По щоках Мі-Мо, прокладаючи собі шлях крізь товстий шар рожевої пудри, текли сльози.
Преподобний Джейкобз дозволив себе обіймати і втішати. Та через хвилину-дві («Я вже почала думати, що вона не вгамується, поки не задушить його своїми велетенськими цицьками», – сказала мені мама), він її відштовхнув. Не грубо, проте твердо. Потім повернувся до мого батька та містера Келтона й сказав: