Відродження
Шрифт:
Це спричинило в пастора вибух сміху, і я засміявся разом із ним, хоча очі досі були запухлі від сліз.
Він підійшов до вікна й виглянув надвір. Склав руки на попереку і досить довгий час мовчав. Потім повернувся до мене і сказав:
– Я хочу, щоб ти сьогодні привів Кона до мене додому. Приведеш?
– Авжеж, – відповів я без надто великого ентузіазму. Я думав, що в нього в запасі були молитви, і хоч зашкодити вони, на моє переконання, точно не могли, але про Кона вже багато молилися, а користі з того не було жодної.
Батьки не мали нічого проти того, щоб ми пішли до пастора додому (мені довелося просити кожного з них окремо, бо того вечора вони одне з одним не розмовляли). Довго переконувати довелося якраз Кона, може, тому, що я сам був не надто переконаний. Та я не здався – бо пообіцяв преподобному. Для допомоги я залучив Клер. Її віра у молитви була набагато більшою, ніж моя. Та й такий-сякий свій вплив вона теж мала. Я думаю, через те, що була єдиною дівчинкою. З чотирьох братів Мортонів лише Енді (найближчий до неї за віком) міг опиратися їй, коли вона робила чарівливі оченята і щось просила.
Коли ми втрьох переходили трасу 9 (а наші тіні, довгі у сяйві повного місяця, крокували за нами по землі), Кон, якому того року ледве виповнилося тринадцять, темноволосий, худорлявий, вдягнений у простий картатий піджак, що перейшов йому в спадок від Енді, підняв блокнот, з яким не розлучався тепер ніколи. Він у русі писав друкованими літерами, тому вони вийшли дуже кривими. «ЦЕ ТУПО».
– Може, й так, – кивнула Клер, – але нам дадуть печива. У місіс Джейкобз воно завжди є.
А ще в місіс Джейкобз завжди був Моррі, тоді йому було п’ять. Уже готовий до ліжечка в піжамі, він підбіг прямісінько до Кона й стрибнув йому на руки.
– Ще не говориш? – спитав його Моррі.
Кон похитав головою.
– Мій тато тебе вилікує, – сказав малий. – Він весь вечір працював. – Потім він простягнув руки до моєї сестри. – Візьми мене на руки, Клер, візьми на руки, Клерчик-Еклерчик, і я тебе поцілую! – І вона, сміючись, забрала хлопчика в Кона.
Преподобного Джейкобза, у старих полинялих джинсах та светрі, ми знайшли в сараї. У кутку стояв електричний обігрівач, розжарені елементи світили вишнево-червоним, але в майстерні було холодно. Я подумав, що він, напевно, надто зайнятий втіленням своїх розмаїтих задумів, щоб зайнятися утепленням майстерні до зими. Тимчасово безокий телевізор накривала накидка з газонокосарки.
Джейкобз підобійняв Клер і клюнув її в щоку, потім потиснув руку Кону, а той підняв блокнот. «МАБУТЬ, ЗНОВУ МОЛИТВИ» – було написано на новому аркуші.
Мені це здалося трохи нечемним, і Клер вважала так само – я побачив, як насупилося її чоло. Але Джейкобз лише всміхнувся.
– До цього ми, може, теж дійдемо, але спочатку я хочу спробувати дещо інше. – Він розвернувся до мене. – Джеймі, кому помагає Бог?
– Тому, хто кажуть «Боже, поможи», та й самі не лежать, – відповів я.
– Граматика кульгає, але в цілому правильно.
Він пішов до робочого стола й повернувся з річчю, яка нагадувала або товстий пояс із сукна, або найтоншу у світі електричну ковдру. Дріт, що звисав з неї, тягнувся до маленької білої пластмасової коробочки з повзунковим перемикачем угорі. Джейкобз стояв із цим поясом у руках і серйозно дивився на Кона.
– Це проект, з яким я порався весь останній рік – то повертався до нього, то закидав. Я називаю його електричним стимулятором нервів.
– Один із ваших винаходів, – здогадався я.
– Не зовсім. Ідея використовувати електрику, щоб зменшувати біль і стимулювати м’язи, виникла вже дуже-дуже давно. За шістдесят років до народження Христа римський лікар, якого звали Скрибоніус Ларґус, зробив відкриття, що біль у ступні й нозі можна полегшити, якщо хворий наступить на електричного вугра і притисне його до підлоги.
– Та ви це вигадали! – сміючись, звинуватила його Клер. Але Кон не сміявся – він зачаровано дивився на тканинний пояс.
– Зовсім ні, – відказав Джейкобз, – але я використав для живлення малі батарейки – а це вже мій винахід. Електричного вугра в центральному Мені надибати важкувато, а ще важче зав’язати його на шиї у хлопця. Саме це я й збираюся зробити з цим саморобним ЕСН. Бо доктор Рено, Коне, цілком може мати рацію і твої голосові зв’язки не порвалися. Може, їх просто потрібно запустити. Я маю бажання провести експеримент, але остаточне рішення – за тобою. То що скажеш?
Кон кивнув. І в його очах зажевріло те, чого я там не бачив уже давно. Надія.
– А чому ви ніколи нам його не показували на ЗММ? – У голосі Клер звучали мало не обвинувальні нотки.
Джейкобз глянув на неї здивовано і трохи стривожено водночас.
– Напевно, не міг придумати, як це пов’язати з християнством, щоб вийшов урок. Поки Джеймі не прийшов до мене сьогодні, я думав випробувати це на Елі Ноулзі. Його таке лихо спіткало…
Ми всі закивали. Хлопцю відтяло пальці картоплесортувалкою.
– Він досі відчуває пальці, яких уже нема, і каже, що вони болять. А ще він тепер майже не може ворушити рукою, бо нерви ушкоджені. Я ж кажу, я багато років знав, що електрика може допомагати в таких випадках. А тепер, схоже, що моїм піддослідним кроликом будеш ти, Коне.
– Отже, те, що ця штука виявилася під рукою, – просто щасливий випадок? – не вгавала Клер. Я не розумів, чому це важливо, але чомусь було. Для неї принаймні.
Джейкобз докірливо глянув на неї.
– Слова «збіг» і «щасливий випадок» вживають люди, яким бракує віри, щоб описати волю Господа, Клер.
На це Клер почервоніла і втупилася у свої кросівки. А Кон тим часом шкрябав у блокноті. Потім підняв. «БУДЕ БОЛЯЧЕ?»
– Не думаю, – відповів Джейкобз. – Струм тут дуже слабкий. Взагалі мізерний. Я випробував на своїй руці – як манжету для вимірювання кров’яного тиску – і відчув лише поколювання, як тоді, коли відлежиш собі руку чи ногу, а потім тіло оживає. Якщо тобі буде боляче, підніми руку, і я одразу ж вирубаю струм. Тепер надіну на тебе цю річ. Вона прилягатиме щільно, але не тиснутиме. Ти зможеш нормально дихати. Застібки тут із нейлону. На таких штуках метал використовувати не можна.