Відважні
Шрифт:
— Нічого! — кивнув Стременний. Він лунко опустив верхнє віко і сів на скриню. — А я був твердо переконаний…
Воронцов глибше затягнувся димом і знову відійшов до вікна.
— А я, правду кажучи, так і думав, що тут ми нічого не знайдемо, — сказав він. — Справа значно складніша, ніж здається…
— Щось не второпаю…
Воронцов показав цигаркою на скриню.
— Знайти друге дно і навіть відкрити його ось у цьому трофейному мотлоху зрештою не так вже й складно, товаришу
Стременний здивовано глянув на нього:
— Я уже зовсім не розумію…
Воронцов кивнув головою:
— Це тому, що ви ще всього не знаєте.
— Чого саме я не знаю?
Воронцов не встиг відповісти. В кімнату постукали, і на порозі з'явився сержант Аніщенко. Обличчя його радісно усміхалося, і, здавалось, йому не терпілося швидше розповісти про щось дуже важливе.
— Дозвольте доповісти, товаришу майор!
— Ну що? Що? — запитав Воронцов, і очі його блиснули.
— Все в порядку, товаришу майор!
— Як же все в порядку, коли він до мене не дзвонить?
— Зараз, мабуть, подзвонить, товаришу майор… Як ви наказали, він послав його до вас по нагороду…
— Ну, а олівець застругували?
— Застругували, товаришу майор.
— І що?
— Та все в порядку, товаришу майор. Як ви й передбачали. — Аніщенко потупцяв на місці: — Можна мені сказати вам два слова по секрету?
Воронцов вийшов разом з ним і швидко повернувся значно жвавішим, майже веселим, відчинив стіл і поклав туди якийсь маленький згорток, не більший за сірникову коробку.
— Я дуже прошу вас, товаришу Стременний, — сказав він, — побудьте тут. Мені на хвилинку треба вийти. І послухайте, будь ласка, телефон.
— Добре, — кивнув Стременний.
Він відчував — готується щось важливе й несподіване, і з інтересом чекав розв'язки.
Воронцов накинув шинель і вийшов. А Стременний кілька хвилин сидів у цілковитій тиші.
Раптом на столі задзвонив телефон.
— Слухаю, — сказав Стременний у трубку.
— Товариш Воронцов?
— Ні, не Воронцов, а Стременний… Слухаю вас. Сергію Пилиповичу!
— Що це, телефоніст помилився? Я ж не до тебе дзвонив.
— Ні, не помилився. Воронцов вийшов, а я його, так би мовити, заступаю.
— Ну добре… До тебе я хотів дзвонити пізніше. — Голос Морозова звучав якось особливо поважно. — Поздоровляю тебе, товаришу Стременний!
— З чим, Сергію Пилиповичу?
— Картини знайдено!.. Всі десять!.. Я, правда, їх ще не бачив, але за ними пішли…
— Хто ж їх знайшов? — запитав Стременний.
— Фотограф
— Чому до Воронцова? Хіба він у нас нагородами відає?
Морозов усміхнувся.
— Не знаю! Так Воронцов наказав. Це вже ти його поспитай!.. Ну, будь здоров!..
Стременний поклав трубку. До кімнати вже заходив Воронцов, розчервонілий від швидкої ходьби. Він обернувся на порозі і комусь наказав:
— Якушкіна — одразу до мене!
— Це ти що, товаришу Воронцов, начальником нагородного відділу став? — примружившись, запитав Стременний.
— А що, Морозов дзвонив?
— Дзвонив.
Воронцов зняв шинель і сів за стіл.
— Звичайно, це трохи незручно, — усміхнувся він. — Але зараз, як ти побачиш, це вже не має значення.
— Я нічого не розумію! — розсердився Стременний. — Яке відношення до нашої справи має фотограф Якушкін? Прошу пояснити, що тут, нарешті, відбувається!
— Будь ласка!
Але в цей час за стіною почулися голоси, двері відчинилися, і в кімнату ввійшов Аніщенко, а за ним Якушкін із зв'язаними за спиною руками; двоє солдатів з гвинтівками зупинилися на порозі, чекаючи розпоряджень.
— Ну, Якушкін, ось ви й прийшли по нагороду!.. — сказав Воронцов. — Сідайте! Давайте поговоримо.
Аніщенко поклав на стіл фотоапарат, триногу, пакунок з речами, відібраними у Якушкіна під час обшуку, швидко розв'язав йому руки і вийшов з кімнати, щільно причинивши за собою двері. Незважаючи на запрошення сісти, Якушкін все ще стояв, розтираючи затерплі долоні. В усій його постаті була така розгубленість і пригніченість, що Стременний мимоволі подумав — чи не помилився Воронцов?..
— Що ж це таке, товаришу Воронцов? — жалібно запитав Якушкін. — Хапають! І це дяка за те, що я віддано розшукував картини? І знайшов їх… Адже так? І хіба не я допоміг викрити зрадників? — Він повернувся до Стременного. — А ось ви, товаришу начальник, ви ж бачили, як я бургомістра впізнав? То за що?.. За що?..
Якушкін затулив обличчя руками і так стояв кілька секунд.
— Сідайте!.. Сідайте, Якушкін!.. — мовив Воронцов. — Зараз ми розберемося, допущено помилку чи ні…
Якушкін покірливо підсів до стола, поклав руки на коліна і всім своїм виглядом показував, що ладен допомогти розібратися в цьому сумному непорозумінні.
— От що, Якушкін, від вас залежить дуже багато… По-перше, ваша власна доля. Тому відповідайте на запитання правдиво, — сказав Воронцов, присуваючи до себе ближче пакунок з відібраними у арештованого речами. — Де вас обшукували?
— В кімнаті при виході.
— Ви все віддали?
— Все.
— Ну, подивимось, що у вас…