Відважні
Шрифт:
Вітя повільно спускався засніженими східцями. Під ногами поскрипувало. Дихалося якось особливо глибоко й спокійно.
Пройшовши кілька кроків, Вітя зупинився, оглянувся. Де ж Миколка? Він не встиг помітити, як у прочинені двері висунулася голова Майї і тут же зникла.
Раптом звідкись з-за льоху пролунав голос товариша:
— Вітю, Вітю!.. Йди сюди!..
Голос був сердитий, в ньому чулися тільки нетерпіння і стурбованість.
Радіючи з того, що Миколка тут, у дворі, і нікуди не пішов,
Він знайшов свого друга в закутку між льохом і сараєм на верхівці кучугури.
Миколка стояв, держачись за гострокінцеві піки огорожі, і дивився в сусідній сад, туди, де зовсім недавно серед старих лип і густих кущів ховався страшний будинок гестапо.
— Ось що, Вікторе, — сказав він діловито, — необхідно оглянути згарище.
— Що ж там оглядати? — здивувався Вітя. — Все ж згоріло.
— А може, не все.
— Ну, що ж, давай підемо.
— Кругом обійдемо чи просто через паркан?
— Просто.
Вони швидко перелізли через паркан, і, сплигнувши, загрузли по коліна в глибокому снігу. Зблизька згарище здавалося ще страшнішим і похмурішим, ніж здалеку. Від будинку лишився тільки кам'яний фундамент. На ньому в хаотичному безладді лежали обгорілі балки, шматки штукатурки, бита цегла. Хлопці обійшли кругом і зупинились. Перед ними були завалені цеглою сходи, що вели в підвал, і низькі, оббиті залізом двері з товстим відсунутим засувом.
Двері були прочинені.
— Зайдемо? — спитав Миколка.
Вони потягли на себе важкі двері, що повільно, плавно відчинилися, і хлопці опинилися у вузькому камінному коридорі. Очевидно, він розтинав підвал на дві частини вздовж усього будинку, але зараз їм пощастило пройти цим коридором лише п'ять чи шість кроків. Далі коридор був завалений битою цеглою, залізом, обсипаною штукатуркою. Тільки одні двері ліворуч, найближчі до входу, уціліли, хоч тепер вони й не були потрібні. Поруч з ними чорнів пролом, удвоє ширший, ніж ці тюремні низькі, оббиті залізом страшні двері. Хлопці мовчки оглянули їх, поторкали руками, заглянули у віконце. Їм обом було моторошно.
— Якщо вже попадеш за такі двері, то не виберешся, — тихо сказав Вітя.
— Буває, що й вибираються, — відповів Миколка.
Вони пролізли в пролом і тепер стояли посеред камери з сірими бетонними стінами і підлогою з великих кам'яних плит. Два вузьких заґратованих віконця майже не виступали над рівнем землі. Але в камері було зовсім видно. Біло-голубе зимове світло щедро лилося крізь зруйновану стелю.
— Як ти гадаєш, тут розстрілювали? — пошепки запитав Вітя.
— Ні, мабуть. Виводили кудись, — так само тихо відповів Миколка. — Уявляєш собі: ніч, люди сплять ось на цих нарах. Раптом відчиняються двері, кричать «виходь» і ведуть убивати… — І Миколка зітхнув, згадавши той підвал, в якому він зустрівся з двома дідами. — Дивись, що це? — несподівано запитав він.
— Де? Де? Нічого не бачу! — відгукнувся Вітя.
— Та ось, на стіні! Над самими нарами… Дивись, написано…
— Справді.
Хлопчики вилізли на нари і стали уважно розглядати нерівні, видряпані цвяхом чи уламком скла незграбні літери.
«Федю, мовчи!» — наказував хтось комусь.
«Валечко, мене вбили 27 жовтня. Бережи дітей…» — підпис. Тільки не можна його розібрати.
— А ось там, вище, дивись, який довгий напис! Давай-но прочитаємо, — сказав Миколка.
І хлопці, звівшись навшпиньки, стали читати.
Минуло добрих десять хвилин, поки вони розібралися в цих невиразних лініях, рисках, щербинах, нанесених на бетон.
«Товариші, ми помираємо, — було виведено на стіні. — Залишилося жити три години. Боріться, працюйте, живіть. Ми трималися до кінця». І прізвища: «Шубін, Фомічов, Коробов, Самохін, Кондратенко…»
— Слухай-но, — тихо мовив Вітя, — а Шубін — це, мабуть, батько нашої Майї. Пам'ятаєш, він був заарештований і зник…
Миколка, нічого не відповідаючи, повернув до Віті голову і дивився на нього великими потемнілими очима. І Вітя зрозумів, що він думає про свою матір. Адже й вона, мабуть, пройшла через цей підвал, перш ніж загинути на шибениці…
Розшукуючи нові написи, Миколка присів навпочіпки і почав розбирати майже закрите тінню від нар слово, змісту якого повністю ніяк не міг зрозуміти, а коли нарешті зрозумів, то аж здригнувся і мимоволі схопився за Вітине плече:
— Вітю, дивись, що тут написано!..
— Що? Що?
— Написано — «Остерігайтесь». Бачиш?
Віктор глянув через його плече, але нічого не побачив, крім якихось подряпин на штукатурці.
— Не бачу, — сказав він, вдивляючись до болю в очах. — Хоч убий, не бачу!
— Та ти дивись уважніше… Ну куди ти дивишся? Ось унизу, біля самих нар: «О-сте-рі-гай-тесь». Останні літери зовсім під нари пішли. І далі щось написано. Очевидно, ім'я того, кого треба остерігатись. Тільки там темно. Не видно нічого… Де б нам сірників дістати?..
— Хлопчики, ви тут? — раптом долинув згори голос Майї.
Підвівши голови, вони побачили в отворі між двома балками її рожеве від морозу обличчя.
— Як ви туди потрапили — по сходах чи через стелю? Я зараз теж до вас спущуся.
— Ні! — не змовляючись, крикнули Миколка й Вітя і, сплигнувши з нар, швидко вибігли у двір.
— Куди ж ви? — підозріло запитала Майя. — Мабуть, щось знайшли і приховуєте…
— Просто там нічого цікавого немає, — якось по-новому, лагідно і дружньо, сказав Миколка. — Ходімо краще звідси. В інших місцях пошукаємо.