Відважні
Шрифт:
В ту ж мить у будинку відчинилися двері і на ґанку з'явилась бабуся у великих валянках і ситцевому фартусі.
— От босота! Що роблять! — закричала вона. — Від Гітлера порося уберегла, а вони його вкрасти хочуть! Зараз людей покличу, волоцюги ви такі! Геть з подвір'я, щоб духу вашого тут не було!
Вітя розгубився, позадкував і метнувся до воріт. Але Миколка не побіг. Він сміливо пішов назустріч бабусі. Зупинився перед нею і сказав з гідністю:
— І як вам, бабусю, не соромно так лаятись!.. Не потрібне
— Не треба, не хочу! — сердито одмахнулась бабуся. — Піймаєте, та не нам… Іди, іди, поки цілий. А то як візьму ременя!
Порося, весело хрюкаючи й риючи сніг, бігало по стежці між будинками і сараєм. Миколка нахилився до нього, схопив, спритно штовхнув у сарай і причинив двері. Побачивши це, бабуся трохи заспокоїлась.
— Ну іди, іди, — вже миролюбно сказала вона. — Нічого по чужих дворах вештатись.
— А ми, бабусю, не вештаємось, — підійшов Миколка до ґанку. — Ми картини шукаємо.
— Які картини?
— З музею. Що зникли. Гітлерівці хотіли вивезти їх з міста, але не встигли і заховали… А де, невідомо. От ми їх і розшукуємо.
— У нашому дворі ніяких картин немає, — сказала бабуся, — і в сусідньому теж, і по всій вулиці немає… А про картини нам вже з міськради оголошували… Якби вони були, я сама б їх занесла, вас не чекала б…
Скинувши на плечі лопати, Миколка рушив до воріт.
Вітя чекав його, пританцьовуючи на снігу.
— Погана справа, — сказав Миколка. — Немає в неї картин, і взагалі на цій вулиці їх немає.
— А звідки вона знає?
— Знає, коли каже. І всім уже відомо, що треба шукати картини. Міськрада оголосила.
— Навіщо ж нам тоді ходити? — запитав Вітя. — Всі обшукають свої двори, і хто-не-будь знайде… Скажемо нашій Клаві — нехай посилає на цю справу маленьких. Гайда додому!
— Не піду, — уперся Миколка. — Якщо хочеш, іди, а я не піду. Я шукатиму.
На всякий випадок вони заникнули ще в кілька дворів, але вже не хазяйнували самі, а терпляче розпитували мешканців. Усі знали, що з музею пропали картини. Дехто висловлював свої припущення відносно того, де вони можуть бути, але всі, у кого вони побували, запевняли, що в їхньому дворі нічого не заховано.
— Ні, так ми, звичайно, ніяких картин не знайдемо, — зітхнув Миколка, коли вони за годину зупинилися на другому кінці вулиці. — От що я тобі скажу: шукати треба там, де ніхто не шукає і де немає господарів.
— А де ж саме? — з цікавістю запитав Вітя.
— Ну, в руїнах, у підвалі старої церкви, у склепах на кладовищі!.. Підемо, га?
Вітя пожвавішав:
— Оце інша справа! Підемо.
— Звідки почнемо?
— Звідки хочеш.
— Тоді спершу ходімо в руїни, — рішуче сказав Миколка.
Руїнами вони називали стіни великого елеватора, зруйнованого німецькими літаками під час перших бомбувань.
Хлопчики рушили в тому напрямку.
Несподівано з-за рогу напівзруйнованого обгорілого будинку назустріч їм вискочила Майя. На ній було коротеньке пальто і великі валянки. Від цього вона здавалася ще меншою.
— Ех, Майко, — засмучено сказав Миколка, — просто біда з цим завданням. Мука! Ходимо, ходимо, а толку ніякого…
— Що ж ви хочете робити? — запитала вона.
— Та ось у нас один план виник.
В очах у Майї засвітилося благання.
— Візьміть мене! — попросила вона.
— Ні, ні, й не проси. Не візьмемо, — сказав Вітя. — Ми в такі місця йдемо, де тобі буде небезпечно.
— Я не боюся.
І Майя пішла з хлопцями.
Так, утрьох, вони вибралися на околицю міста. Час був пізній, близько п'ятої години. Вже смеркало. Зруйнований елеватор безформною громадою височів на горбі. Знизу він здавався особливо темним і страшним. Праворуч від дороги стояв стовп, на якому було прибито фанерний щит з коротким і виразним написом: «Міни!» Тут Миколка зупинився і суворо наказав Майї:
— Дивись, з дороги не звертай, а то наступиш на міну.
Вона мовчки кивнула.
— А ми сьогодні не встигнемо під церкву і на кладовище, — сказав Вітя.
— Підемо завтра. Головне — почати…
Миколка і Вітя швидко рушили на горб.
Майя не відставала від них ні на крок. Дівчинка дуже змерзла. Щоб хоч трохи зігріти руки, вона в рукавичках стискувала пальці в кулаки.
Дорога крутнула направо, обгинаючи горб. До елеватора залишалося метрів п'ятдесят. Сюди давно вже ніхто не ходив, і дорогу зовсім замело снігом. Треба було йти по цілині. Миколка зупинився, вагаючись.
— Ну, чого ж ти став? — запитав Вітя.
— А може, й тут міни.
Вони уважно оглянули простір, що відділяв їх від елеватора. Скрізь лежав незайманий глибокий сніг. У присмерку він здавався синюватим.
— Хлопці, — раптом скрикнула Майя, що стояла осторонь, — дивіться, що тут таке!
Вони підбігли до неї.
— Де? — швидко запитав Миколка. — Що ти знайшла?
Майя рукавичкою показала на сніг.
— Он бачите?.. Сліди на снігу. Хтось ішов до елеватора.
— Вірно, сліди, — сказав Миколка.
— Ну, от бачиш!.. — Вітя обережно поставив ногу у великий і глибокий слід. — Хтось туди йшов.
— Якщо він пройшов, то й ми пройдемо. — Миколка ступив уперед. — Тільки давайте йти слід у слід, щоб не збиватися…
— Стій, Миколко! — вигукнула Майя. Миколка обернувся:
— Ну, що таке?
— А якщо вона там!.. — Хто це — вона?
— Та людина, яка йшла!
— А що їй там робити в такий мороз? Подивилася, мабуть, і вилізла десь назад. Можливо, відтоді тиждень минув.