Відважні
Шрифт:
— Сьогодні ж, — відповів Стременний.
— Тільки не дуже пізно, якщо можна. Бо ми ж самі з дітьми складатимемо.
— Слухаю, товаришу начальник, — прислати не дуже пізно, — усміхаючись, відповів Стременний і простягнув руку Морозову: — На все добре, Сергію Пилиповичу. А ви ще не збираєтеся зробити маленьку перерву? А то поїдемо в штаб, пообідаємо.
Морозов рішуче похитав головою:
— Ні, видно, сьогодні не обідатиму. Бачили, скільки там людей чекає?
— То так вам і до ночі доведеться тут сидіти.
— Що ж, і посиджу, —
— Бач, який став! — Стременний примружив очі.
Морозов усміхнувся:
— Добре, добре, без натяків, товаришу підполковник. Іди собі, обідай і не спокушай мене… А от знайти людину, яка знає про укріпрайон, не втрачаю надії… Кожного питаю. Але поки що, — він розвів руками, — нікого немає. Просто біда!
Шухова і Стременний вийшли з кабінету, і туди зайшла чергова відвідувачка — висока сива жінка, яка розповідала в коридорі, що в неї зник син.
Розділ сорок третій
РОЗШУКИ ПОЧИНАЮТЬСЯ
У перший же день визволення міста Клавдія Федорівна стала організовувати дитячий будинок. Вона домовилася з Морозовим, що тимчасово забере особняк, в якому жив бургомістр Блінов, — гарний двоповерховий дім, недавно капітально відремонтований. Бургомістр, очевидно, збирався оселитися в ньому надовго і не шкодував коштів.
Хлопчиків розмістили на нижньому поверсі, а дівчаток — на верхньому. Клавдія Федорівна влаштувалася у невеликій кімнаті під сходами, яка одночасно стала і канцелярією дитячого будинку.
У підвалі і сараї Шухова з дітьми виявили великі запаси трофейних продуктів. Їх повинно було вистачити до того часу, коли налагодиться організоване постачання.
Повернувшися з міськради, Клавдія Федорівна скинула хустку, ватник і пішла до себе в кімнату. Вона була дуже заклопотана. Треба було роздобути сокири, пилки, подумати, кого з дітей можна призначити пиляти і рубати дрова. Довго роздумувати не було часу. Побачивши Майю Шубіну, вона покликала її і звеліла швидко розшукати Миколку Охотникова і ще кількох хлопчиків. Майя зразу ж побігла у двір.
Незабаром в кімнаті Клавдії Федорівни зібралися всі старші вихованці. Вони слухали її з серйозними і заклопотаними обличчями.
— То ми підемо, Клавдіє Федорівно, — сказав Сашко Зубавін, високий білявий хлопчина в окулярах. Він був дуже короткозорий, і, коли хоч на хвилину знімав окуляри, обличчя його ставало розгубленим і навіть зляканим. — То ми підемо, попросимо у солдатів сокири і пилки. Я думаю, дадуть.
— Дадуть, звичайно. Скажіть, що це я прошу і що завтра ми все повернемо.
Хлопці встали і гуртом рушили до дверей.
— А ви, Миколко і Вітю, зачекайте, — зупинила їх Клавдія Федорівна. — З вами у мене окрема розмова.
Вона щільно причинила двері і сіла біля стола. На обличчі її з'явився добре знайомий хлопцям вираз настороженості і внутрішнього напруження. Вони одразу зрозуміли, що розмова буде серйозна.
— Ну, от що, хлопчики, — сказала вона, звівши докупи брови, — вам є важливе завдання. — Тільки-но вона мовила таке знайоме, таке хвилююче слово «завдання», у Миколки й Віті радісно заблищали очі.
— Що треба робити? — запитав Миколка.
— Не поспішай!.. Так от. Сьогодні мені повідомили в міській Раді, що німці пограбували музей. Хотіли вивезти найкращі картини, але не встигли. Картини десь тут, у місті.
— І їх треба знайти? — швидко запитав Миколка.
— Ні, Миколко, — суворо глянула на нього Клавдія Федорівна. — не шукати, а тільки походити по квартирах і розпитати людей. Може, що-небудь дізнаєтесь про картини.
— Тільки це! — розчаровано сказав Миколка.
— Це не мало, — заперечила Клавдія Федорівна. — Самі знаєте, як важливо натрапити на слід. Але, хлопчики, будьте обережні. В місті ще багато не знешкоджених мін. Старайтеся по снігу не ходити…
Розділ сорок четвертий
РУЇНИ НА ГОРБІ
Вони йшли один за одним вузькою стежкою, протоптаною в снігу вздовж стін і парканів. Миколка попереду. Він ніс на плечі дві важкі лопати. Позаду, зберігаючи дистанцію в два кроки, брів Вітя у старому осінньому пальті з короткими, обтріпаними рукавами. Свої великі червоні, без рукавичок руки він майже по лікоть засунув у кишені, але тепліше йому від цього не було.
Так вони дістались до найближчого перехрестя.
Біля похиленого телеграфного стовпа Миколка зупинився:
— Ну, Вітю, в який бік підемо? Направо чи наліво?
— Не знаю. Краще додому. Скільки ж можна по вулицях тинятися?
Миколка сердито встромив у сніг обидві лопати.
— І чому ти такий млявий? — запитав він з обуренням. — Зігнувся, мов дід, носом землю ореш!
Останні слова Миколка промовив з задоволенням. Він чув їх від старшини, який розпікав флегматичного і неповороткого солдата, коли годину тому до них у двір заїхали машини з дровами.
— А чого ти до мене чіпляєшся? — розсердився Вітя. — Я діло кажу. А то «ореш, ореш»!
— Ну, коли так, то ходімо он у ті ворота.
— Там знову нічого немає. Тільки вилають.
— Подумаєш, який делікатний! Вилаяти його не можна…
І Миколка попрямував до невисокого дерев'яного будинку, оточеного сараями, старими стайнями, перетвореними на склади, і ще якимись будівлями. Він сміливо зайшов у двір, поставив біля ґанку лопати і рушив до сарая з високим цегляним фундаментом. Цей сарай видався йому дуже підхожим місцем для того, щоб заховати картини. На дверях висів великий іржавий замок. Тільки-но Миколка доторкнувся до нього, як замок легко відімкнувся. Виявилося, він не був замкнений. Вийняти його з кілець було дуже просто. Двері з рипом відчинилися… і з темряви з радісним вищанням вискочило порося.