Відважні
Шрифт:
— Неприємна історія, — відповів Стременний, походжаючи між ліжками. — Ну, та це потім. То на чому ми зупинилися?
— Ні на чому. Я все розповів. Більше додати нічого. — Соколов подивився на Стременного спокійним, довірливим поглядом. Тільки ліва рука його то судорожно стискувалася, то розтулялася, мнучи складки ковдри і видаючи приховану тривогу.
Раптом погасло світло. В палаті стало зовсім темно.
— Двигун зіпсувався, — почувся голос вусатого солдата.
—
— Пального не вистачило!
Поранені засміялися.
Стременний вийшов у коридор, так само темний, як палата, і крикнув:
— Чому немає світла?
Чийсь голос йому відповів:
— Зараз дізнаємось!
— Принесіть сюди гасову лампу!
— Єсть! Зараз!
За дверима почулися чиїсь квапливі кроки. Хтось, гупаючи підборами, швидко спускався по сходах, хтось піднімався. Блимнула смужка світла і тут же зникла.
— Сюди, сюди, — сказав Стременний якійсь людині, що йшла коридором. — Що у вас в руках? Лампа?.. Засвітіть же її! Сірників немає? І в мене теж… — Він повернувся в палату, людина з лампою залишилася біля дверей. — Товаришу Соколов, у вас є сірники?
— Нема, — відповів Соколов. — Я не палю.
— У кого є сірники?
— Візьміть, товаришу підполковник, — сказав Гераскін і в темряві простягнув коробку Стременному.
Стременний взяв сірники, але тут же впустив їх на підлогу.
— От досада! — розсердився він. — Десь біля вас, Соколов, упали сірники?
— Ні, — відповів Соколов. — Здається, вони впали біля сусіднього ліжка.
— Ви чуєте? — звернувся Стременний до людини, яка стояла у дверях.
— Чую, — відповів чоловічий голос.
— Що ви чуєте?
В дверях мовчали.
— Що ви чуєте? — повторив Стременний наполегливіше і голосніше.
Чоловік, який стояв у дверях, кашлянув і сказав повільно й сипло:
— Чую голос бургомістра міста Блінова…
— Світло! — крикнув на всю силу легенів Стременний.
— Світло! — закричав у коридорі Мединський.
Але в ту ж мить Соколов схопився з ліжка і метнувся до вікна. Він уже встиг вибити раму, коли Стременний схопив його і повалив на ліжко, притиснувши всім своїм важким тілом.
Спалахнуло світло і освітило двох людей, що боролися на ліжку. Поранені посхоплювалися з місць, щоб прийти на допомогу Стременному, але в цьому вже не було потреби. Соколов лежав, міцно сповитий простирадлом, зав'язаним на його спині вузлом.
На порозі кімнати з'явилася нова людина, — фотограф Якушкін з гасовим ліхтарем. Він повільно, в напруженому мовчанні підійшов до Соколова і схилився над ним.
— Пізнаєте мене, пане Блінов? — неголосно запитав він. — Я фотограф Якушкін.
— Це брехня, брехня! — прохрипів Соколов, намагаючись вирватися з простирадла.
У дверях з'явився Воронцов. Він повільно пройшов між ліжками, вийняв з кишені фотографію і показав її Соколову:
— Подивіться, пане бургомістр… Ви, безперечно, впізнаєте себе.
Поранені, схопившись із своїх ліжок, вже більше не лягали. Вусатого солдата трясло, мов у лихоманці. Він стояв біля ліжка Соколова і вимагав, щоб йому дали автомат розстріляти зрадника. Лейтенант скрипів зубами — він не міг простити собі того, що повірив розповіді Соколова і навіть співчував йому. Гераскін раптом вирвався вперед, навалився на Соколова і заніс кулак…
— Не чіпайте! Цю справу розбере трибунал!.. — сказав Стременний.
За кілька хвилин Соколова примусили одягнутися, і конвой повів його темними, безлюдними вулицями на допит в особливий відділ.
Розділ сорок перший
ТАЄМНИЦЯ
— Товаришу генерал, прийшов ознайомити вас з деякими показаннями, які на допиті дав Соколов… пробачте, Зоммерфельд.
— Як то — Зоммерфельд? — сказав Ястребов. — Хіба він німець?
— Так, німецький шпигун. І не просто рядовий, товаришу генерал, а материй… Засланий в нашу країну задовго до війни. Перейшов кордон на півночі і відтоді жив під прізвищем Соколова.
— Так… — так…
Майор Воронцов вийняв з великого жовтого портфеля протокол допиту і поклав його перед Ястребовим на стіл. Стіл був завалений зведеннями і картами. Ліворуч від генерала стояв телефон у жовтому шкіряному футлярі, праворуч — відкритий жерстяний пенал з олівцями.
Ястребов схилився над папером, погладжуючи рукою лоб і повільно, слово за словом, читаючи рядки допиту.
— А яким чином, товаришу Воронцов, з'ясувалося, що Соколов насправді німець… Зоммерфельд, чи як там його? Невже такий стріляний вовк сам признався?
— Так, товаришу генерал, — кивнув Воронцов, — він у цьому признався.
— Дивно!
— Не так вже й дивно, товаришу генерал: незаперечні докази.
— Які?
— Ми знайшли серед документів, котрі він хотів вивезти у скрині, його автобіографію. Ось вона. — Воронцов знову відкрив свій місткий портфель і вийняв з нього кілька аркушів паперу, списаних синім чорнилом, тонким, гострим почерком. — Як бачите, документ написаний власноручно. В кінці — особистий підпис. Очевидно, це копія тієї автобіографії, яку він переслав своєму начальству.