Відважні
Шрифт:
Ястребов узяв простягнуті йому Воронцовим аркуші і так само уважно, не кваплячись прочитав їх від початку до кінця.
— Просто дивно! — сказав він, злегка знизуючи плечима. — І як не знищив такий документ? Як не передбачив?
— А шпигуни, товаришу генерал, тому й провалюються, що вони колись чогось не передбачать, — посміхаючись, відповів Воронцов.
— І потім… ще одна дивна річ, — сказав Ястребов: — чому такого досвідченого шпигуна гітлерівці раптом призначають бургомістром? Вони могли заслати його назад. Влаштували б йому втечу з концтабору
— Нічого тут дивного немає, — заперечив Воронцов. — Ми спеціально цікавилися цим питанням. Справа в тому, що гітлерівці вважали місто важливим опорним пунктом. Вони будь-що намагалися знищити наших підпільників. А підхожої досвідченої людини для цього знайти не могли. Ось тоді вони й вирішили використати Зоммерфельда… Усі в місті вважали його за росіянина. Він же розпустив чутки, що гітлерівці поставили його бургомістром насильно, а він, мовляв, людина чесна. А тим часом усякими шляхами шукав зв'язку з підпільниками…
— І що ж, зумів він цей зв'язок встановити? — запитав Ястребов.
— Він його шукав. Підпільники йому недовіряли.
— А загибель п'ятьох — це на його совісті?
— І на його, і ще на чиїйсь… Зрештою, поки що він свою агентуру не виказує… Відмовчується. Але це дурна впертість. Скоро вона вичерпається, і він почне говорити. Все розкаже. Я в цьому впевнений.
— Це правда. Докази незаперечні. — Ястребов передав Воронцову протоколи допиту. — А що він повідомив про укріпрайон?
— От у цій справі я й прийшов, товаришу генерал. Треба, щоб начальник штабу або начальник розвідвідділу були присутні сьогодні на допиті. Поставили питання, які їх цікавлять.
— Добре, — погодився Ястребов. — Коли вони повинні до вас прибути?
— Хвилин так за сорок.
Ястребов швидко встав, підійшов до дверей і, прочинивши їх, гукнув:
— Товаришу Стременний, зайдіть до мене!
За дверима почулися голоси: «Начальника штабу до генерала!», «Підполковника Стременного до генерала!» Майже в ту ж хвилину грюкнули зовнішні двері, і до кімнати, несучи з собою запах морозу, ввійшов Стременний. Він був у кожушку, з планшетом через плече.
— З машини витягли, товаришу генерал! За вашим наказом збирався поїхати прийняти боєприпаси…
— Та тут одна важлива справа, — сказав Ястребов. — Вам зараз обов'язково треба побути на допиті… як його… — він подивився на Воронцова, — ну, не Соколова, а цього…
— Зоммерфельда, — підказав Воронцов; піймавши здивований погляд Стременного, він пояснив: — Це справжнє прізвище вашого колишнього співробітника Соколова… Деякі подробиці допиту я вже генералові повідомив, а вас поінформую про них окремо… Дорогою…
— А як же з боєприпасами, товаришу генерал? — запитав Стременний.
— Нехай їде начальник боєпостачання… Нічого, нічого, справиться!.. А ви з начальником розвідки повинні бути присутні на допиті.
— Слухаюсь! — відповів Стременний.
Ястребов устав з-за стола і з заклопотаним виглядом пройшовся по кімнаті.
— Постарайтеся дістати найдокладнішу інформацію про укріпрайон.
— Мене це теж цікавило, товаришу генерал, — сказав Воронцов. — На першому ж допиті я запитав його про це. Він твердить, що у нього, бачте, з колишнім начальником гестапо Куртом Мейєром були дуже загострені взаємини. Подробиць Зоммерфельд не торкався. Наскільки я розумію, вони посварилися тому, що чогось не поділили, і хтось з людей Мейєра підклав під колеса його грузовика протипіхотну міну. Під час вибуху Зоммерфельд був оглушений, знепритомнів і не зміг виїхати… Між іншим, поки він приходив до пам'яті, у нього з автобуса встигли забрати картини.
— Картини? — здивовано перепитав Ястребов.
— Так, картини, — повторив Воронцов.
— Дещо починає прояснюватись!.. — сказав Ястребов. — Ну, а показували ви йому нашу знахідку?
Воронцов засміявся.
— Так, ми довго поралися з цією іграшкою. Крутили черепашки туди й сюди! Я тепер з заплющеними очима можу відчинити скриню. А ви не звернули уваги на те, яке в неї товсте дно?.. Мені здається, Зоммерфельд щось від нас ще приховує.
В цю мить десь далеко пролунав одинокий постріл, потім застрочила автоматна черга. Командири прислухалися.
— Мабуть, перевіряють зброю, — вирішив Стременний і звернувся до Воронцова: — Що ж далі?
— А далі він твердить, що це справа рук одного з найбільш довірених людей Курта Мейєра — агента під номером Т-А-87. Як бачите, щоб відплатити своєму колишньому соратнику, він ладен провалити розвідника, на якого той робить найбільшу ставку.
— А хто приховується під цим номером?
— Невідомо.
— Дивно… Чому він знає лише номер, а не людину?
— Я його про це запитав. Зоммерфельд каже, що номер назвав йому сам Мейєр, коли в одній з розмов хотів показати, що він сильний і яка в нього таємна агентура. Це було ще до того, як їхні взаємини зіпсувалися остаточно. Мейєр говорив про Т-А-87 як про одного з найспритніших і найдосвідченіших агентів, котрому доручають виконувати найважливіші завдання гестапо. Але в обличчя Зоммерфельд його не знає. Не знає також, чоловік це чи жінка.
— Ну добре, — сказав Стременний, — а яке значення ці показання мають для нас? Очевидно, зробивши свою справу, Т-А-87 пішов з міста разом з гітлерівцями.
— В тім-то й справа, що не пішов, — заперечив Воронцов. — Зоммерфельд каже, що Т-А-87 залишили для диверсійної роботи. Німці переконані, що скоро вони візьмуть місто знову. Тому їм дуже важливо мати тут свою агентуру.
Ястребов задумливо похитав головою:
— З цього треба зробити всі висновки. Сьогодні ж поговорю з Корнєєвим. А ти, Стременний, дій по своїй лінії — забезпеч надійну охорону міста і всіх воєнних об'єктів.