Відважні
Шрифт:
Вітя рушив уперед за Миколкою. Але тут Майя якось вхитрилася і, перегнавши Вітю, опинилася між ними. Грузнучи по коліна в снігу, всі троє мовчки дісталися до самих стін елеватора і зупинились біля великого темного пролому. Тут несподівано сліди загубилися, наче розтанули.
— Тепер давайте діяти, — сказав Миколка. — Ти, Майю, залишишся тут і чекатимеш нас.
— Добре, — погодилась вона.
— А ми з Вітею підемо всередину і все оглянемо. Якщо будеш потрібна, ми тебе покличемо. Отже — чекай нас.
— Добре, — повторила Майя.
Хлопці зайшли в пролом, перебралися
За прочиненими дверима було темно. Так темно, що в хлопців не вистачило сміливості ввійти. Вони стояли і слухали. В руїнах свистів вітер. Десь вдалині кілька разів ударила зенітка. В небі, за хмарами, прогуркотів літак.
Таємничі двері лякали і в той же час вабили хлопців. Миколка обережно штовхнув їх — вони зарипіли і відчинилися ще ширше.
Витягнувши шиї, хлопці заглянули всередину і в півтемряві помітили сходи, що вели вниз.
Що це? Причулося їм чи ні? Звідкись з глибини долинув хрипкий стогін.
— Ти чув? — запитав Миколка.
— Чув, — відповів Вітя.
Вони мовчали, прислухаючись до вітру.
— Що це може бути? — запитав Миколка.
— А як ти гадаєш?
— Там хтось є.
— Хто?
— Людина! Сови взимку не кричать…
— Хлопці! Хлопці! — раптом почули вони з-за каміння гарячий шепіт Майї. — Знайшли що-небудь?
Вона перелізла через виступ стіни і спустилася до них.
— Знайшли, — похмуро відповів Миколка.
— Що, що саме?
— Не «що», а «кого». Людину.
— Яку людину?
— Та, мабуть, ту саму, чиї сліди… Вона там унизу лежить, стогне… Наче чоловічий голос…
Майя сплеснула руками.
— Чого ж ви стоїте? Людина, може, помирає!..
Всі троє помовчали.
— Тоді от що, — рішуче сказала Майя, — давайте підемо всі разом… Одразу всі!.. Один він з трьома не справиться.
Миколка і Вітя не встигли вимовити й слова, як Майя прослизнула в двері і зникла в темряві. Обидва зразу рушили слідом за нею. На сходах Миколка перегнав Вітю і наблизився до Майї, міцно стискуючи в руках лопату.
Вони спускалися в цілковитій темряві. Чоловік важко стогнав. Час від часу він щось бурмотів, але жодного слова не можна було розібрати.
Майя щось зачепила ногою, і по східцях загуркотів якийсь предмет, судячи по звуку, металевий. Всі здригнулися і завмерли. Потім Миколка нахилився і став руками шарити на східцях.
— Це електричний ліхтарик, — прошепотів він на вухо Майї.
Майя шепнула Віті:
— Ліхтарик.
Вони обмацували його в темряві. Всі думали про одне: засвітити чи ні? Нарешті Майя злегка потиснула Миколці лікоть, і він ввімкнув ліхтарик. Гострий, яскравий промінь розітнув темряву. Він сковзнув по чорних, вогких стінах підземелля, де колись проходили труби опалення, і освітив чоловіка, який лежав на спині внизу біля сходів. Чоловік був непритомний. Поруч нього валялося кілька порожніх консервних бляшанок і розкритий рюкзак, з якого виглядали якісь речі.
З першого ж погляду діти зрозуміли, що перед ними німець. І не просто німець, а, як видно з шинелі, офіцер.
Миколка посвітив ліхтариком довкола. В підвалі більше нікого не було. Гітлерівський офіцер лежав сам.
Діти оточили його.
Вітя на всякий випадок оглянув його кишені, вони були порожні.
— Давай подивимось його обличчя, — запропонувала Майя.
Промінь зупинився на заплющених очах, освітив короткий тупий ніс, широке підборіддя…
— Він! Бачите? — прошепотіла Майя.
— Що? Що?.. — теж пошепки запитав Миколка.
Раптом Майя відсахнулася. Офіцер розплющив запалені очі, простягнув уперед руки і крикнув:
— Zu mir! Zu mir! [7]
Діти завмерли на місці. Тепер усі троє впізнали цього чоловіка. Саме його ім'я ще недавно виклиало страх у всьому місті.
Так, діти не помилилися — перед ними справді лежав начальник міського гестапо Курт Мейєр, той самий Курт Мейєр, який господарював у місті, як йому бажалося. Він лежав тут уже кілька діб. Вибухом бомби перевернуло його машину. Шофер був убитий, а він дістав поранення в ліву ногу. Це сталося недалеко звідси, на повороті дороги. Незважаючи на страшенний біль, у нього вистачило сил дістатися сюди, в підземелля, захопити з собою запас продовольства і дві хімічні грілки, які могли гріти досить довго, якщо їх тримати за пазухою. Але поранення — річ не проста. Щастя зрадило Курта Мейєра. Він мріяв про багатство, про ордени, а замість цього прийшла смерть. Вона наступала на нього у якомусь брудному підвалі, куди випадково забрели троє сміливих дітей.
— Що ж нам з ним робити? — запитав Миколка. — Ми утрьох його звідси не витягнемо, він надто важкий…
— Треба кого-небудь покликати, — запропонував Вітя.
Раптом Майя схопила Миколку за руку:
— Ой! Дивиться! Дивиться!..
Миколка навів промінь ліхтарика на обличчя Курта Мейєра. Крізь вузеньку щілину повік на дітей дивилися два темних блискучих ока. Курт Мейєр перестав стогнати і тепер озирався, намагаючись збагнути, що тут діється. Він мовчав і тільки мляво ворушив губами.
Діти мимоволі відступили назад, таке страшне було це обличчя — набрякле, обросле щетиною. Вони вирішили піти по допомогу. Коли б вони знали, що вчинить ця людина через п'ять хвилин, то, мабуть, діяли б інакше.
Коли вони вийшли з підвалу, захопивши з собою рюкзак Курта Мейєра, було вже темно. Допомагаючи одне одному, вони перелізли через усі завали, пробігли простір до дороги і зупинилися, важко дихаючи. Навколо було пустинно і безлюдно — жодної проїжджої машини, жодної душі.
І раптом з боку руїн до них долинув приглушений звук револьверного пострілу. Це Курт Мейєр, зрозумівши, що надії більше немає, вистрелив востаннє.