Відважні
Шрифт:
— Ні. Хоч зав'яжіть очі!
Колесник усміхнувся.
— А завдання таке… Вам треба якнайближче підібратися до тих місць, де перебувають полонені. З'ясувати, який це район. Здалеку подивитися, чи дуже його охороняють. Зрозуміло?
— А як же батько? — запитав Миколка, і його бліде обличчя вкрилося рум'янцем. — Виходить, я його не побачу?
Дудников похитав головою:
— Ні, тобі це не
— Підете з клуночками, — вів далі Колесник. — Якщо затримають — кажіть, що йдете до родичів у Білгород. І довідки вам дамо по всій формі, ніхто не підкопається. — Він підвівся. — Ну от, поки що все. А зараз ідіть спати. Такі справи з ходу не роблять. Треба все добре обдумати.
Хлопці пішли, але майже цілу ніч від хвилювання не могли заснути. Вони поклялися один одному бути разом до останнього і виручати, якщо хтось з них потрапить у біду.
Біля Віті стояла банка із згущеним молоком — подарунок Колесника, який догадався, що хлопець любить солодке. Але банка так і залишилася повною…
Розділ двадцятий
ПЛАН УТЕЧІ
Спочатку Олексій Охотников вирішив, що їх везуть у місто, до рову, на розстріл. Так було з полоненими сусідніх бараків. Це у гітлерівців називалося «очисною» операцією.
Але машини, проминувши околицю міста, швидко помчали степовими дорогами.
Отже, смерть поки що пройшла стороною. Куди ж їх везуть? Притулившись один до одного, полонені тихо перемовлялися, висловлюючи різні припущення.
Їх усіх підняли рано-вранці, по тривозі. Біля бараків уже стояли напоготові великі машини. Не минуло й чверті години, як у таборі не залишилося ні душі.
Справа, тісно притулившись до плеча Олексія, тремтів від холоду Єременко. Він ще не поправився після контузії. Важкі роботи зовсім виснажили його. В першому ряду сидів Юренєв. Він, прижмурившись, дивився на широкі поля і про щось напружено думав. У його темних очах горів похмурий вогник.
У Олексія склалися з ним дивні взаємини. Юренєв, здавалося, прагнув дружби і в той же час іноді ставав замкнутим і відлюдькуватим. Кілька разів він ні з того ні з сього заводив з Олексієм розмову про втечу.
Олексій нерідко жартував:
— Артистична натура!.. Ніжна душа… Ось коли-небудь гратимеш ув'язненого, нічого не доведеться вигадувати: все сам пережив!..
Юренєв зітхав і відмовчувався.
І все ж їх багато що єднало: спільні злигодні, мулькі нари, на яких вони лежали поряд, спогади про минуле, про знайомих…
Курт Мейєр ніби забув про існування Юренєва. В цьому був його таємний задум, хитра тактика: він давав своєму агенту можливість обжитися серед ув'язнених, заслужити їхнє довір'я. Якби Юренєв почав діяти одразу, його могли б швидко викрити. Мейєр вів свою гру ©бережно, а в Юренєві, який поділяв усі злигодні ув'язнених, закипала злість. До нього ставляться, як до нікчемного собаки, зробили дрібним шпигуном, а майбутнє не обіцяє йому нічого радісного…
«Добре, що тут ніхто про мене не знає. Якщо Мейєр мене забуде, то
Але одразу ж він починав звинувачувати себе в слабості. Ні, він не повинен, не має права відступати од своєї мети. Треба вирватися звідси будь-що. Ось тоді він і замикався в собі, озлоблений, озвірілий, ладен на все.
Минав час, а йому не щастило розвідати нічого значного, щоб донести Мейєру. Він вирішив підбити групу полонених на втечу, а потім виказати їх. Але табір посилено охороняли, і всі розуміли, що втеча зараз приречена на невдачу.
Тепер, сидячи в машині, Юренєв розмірковував, чи пощастить йому на новому місці. Різні люди оточували його. Одні були зломлені нещастями, виснажені ранами, голодом, важкою працею; інші трималися стійко, незважаючи ні на що. До таких належав і Олексій Охотников. Він не скаржився, а коли бувало особливо тяжко, тільки міцніше зціплював зуби. Юренєв його ненавидів, йому здавалося — Охотников щось підозрює. І щоб не мучитися, він твердо вирішив при першій же нагоді знищити Олексія.
Покрутившись польовими дорогами, машини опівдні прибули в село, назви якого ніхто не знав, а запитати не було в кого: в селі не залишилося жодного місцевого жителя. Та Олексій, який добре знав ці місця, прикинув, що звідси недалеко до Обояні.
Злізши з машини, він швидко озирнувся. До їхнього приїзду вже приготувалися. Навколо села в два ряди тяглися дротяні загорожі. На кожному розі стояли вишки з вартою. Тут було не краще, ніж у місті.
Полонених розвели по хатах і видали їм по шматку хліба. Це був харч за цілий день.
Олексій тулився ближче до Єременка. Не можна було лишати його без підтримки.
До Єременка люди ставилися з мимовільною симпатією. На вигляд йому було років під п'ятдесят. Невисокий, худорлявий, з простим селянським обличчям, він говорив повагом, і його світлі, побляклі очі завжди були спокійні.
З перших днів Єременко не злюбив «актора», як він називав Юренєва. Чому саме, він не міг пояснити. Можливо, тому, що Юренєв тримався з ним сухо і навіть гордовито. Склалося так, що двоє людей, з якими дружив Олексій, ставилися один до одного з недовір'ям.
Коли почало сутеніти, хати замкнули знадвору. Полонені лежали просто на холодній підлозі, підстеливши по оберемку торішньої соломи.
Олексій прикрився шинелею. Він лежав і думав про Миколку. Де зараз його хлопчик — єдине, що залишилося у нього в житті? Якою страшною була їхня остання зустріч на дорозі! Яка згорьована, мабуть, його душа… Ех, Катю, Катю! І навіщо ти залишилася в місті! Загинула одною з перших і так мало, мабуть, встигла зробити!
Була вже глупа ніч, коли хтось обережно торкнувся плеча Олексія.
— Хто це? Чого тобі? — розплющивши очі, тривожно запитав він.
— Тихше, — почувся шепіт, — це я…
Олексій пізнав голос Юренєва.
— Ну що?
— Нам треба поговорити. Зараз. Важлива справа…
За вікном стояла непроглядна темрява. Поруч важко хропли і стогнали уві сні змучені люди. Біля порога хтось марив і кликав якусь Ганну…
Олексій присунувся ближче до Юренєва, але той потягнув його за рукав: