Відважні
Шрифт:
— Ходімо в сіни…
Намагаючись ні на кого не наступити, Олексій слідом за Юренєвим насилу дістався до порога. В сінях його огорнув нічний холод, скував плечі, забрався під гімнастьорку і морозною лапою ліг на груди.
— Сюди, — покликав Юренєв з дальнього кутка. — Причини двері!..
Олексій навпомацки знайшов Юренєва. Під його
— Тихше! — прошепотів Юренєв і прислухався.
На дорозі перед хатою перемовлялися німецькі вартові. Десь далеко завив покинутий господарями собака. Боєць, котрий лежав за дверима біля порога, все ще кликав Ганну.
— У мене є план, як звідси втекти, — швидко зашепотів Юренєв. — Чуєш?.. — Олексій кивнув головою, Юренєв вів далі: — Ти мусиш вплинути на людей… Нас використають тут на роботах. Ми обеззброїмо конвойних. Не в таборі, звичайно, а там, у полі…
Олексій мало не оглух від гарячого шепоту. Половини слів не розібрав. Юренєв шепотів плутано, істерично.
— Треба подумати, — сказав Олексій, коли Юренєв замовк. — Це справа серйозна.
— Довго думати не можна! Нас можуть розподілити по різних групах.
— А тікати без підготовки — все одно, що кулю собі в лоб пустити. Нас усіх переб'ють.
— Що ж робити? Чекати?
— В усякім разі, треба роздивитися.
Юренєв помовчав, зіщулившись у темряві.
— Даремно ти зволікаєш, Охотников, — зі злістю сказав він. — Не бачу в тобі горіння.
— Не кажи дурниць, Михайле! — відповів Олексій. — Мені жити хочеться не менше, ніж тобі. — Він у пітьмі знайшов його руку і потиснув її. — Заспокойся. Будь обережний! Про це поки що ні з ким жодного слова…
По дорозі, гупаючи чобітьми, ходили вартові.
Олексій і Юренєв повернулися на свої місця. Розмова схвилювала Олексія. Добре, що поруч такі сміливі люди, як Михайло. Він нетерплячий, але краще діяти, ніж повільно умирати, з кожним днем, з кожною годиною втрачаючи надію на порятунок…
На відстані простягнутої руки від нього лежав Юренєв і посміхаючись дивився у вікно, за яким йому вже ввижався світанок. Він почекає! У нього вистачить терпіння! А потім усіх розстріляють, і свідків не залишиться. І тоді він вимагатиме, щоб Курт Мейєр виконав свої зобов'язання. Так, наближається день, коли він почне нове життя!..
Юренєв тихо засміявся. Олексій почув цей сміх, але вирішив, що Михайло сміється уві сні…
Розділ двадцять перший
В ДОРОЗІ
На світанні з партизанського табору вийшли двоє селянських хлопчиків. Один із них, високий, гнучкий, із світлими розумними очима, був одягнутий у домоткану синю сорочку, підперезану тонким шкіряним ремінцем, і в чорні, обтріпані знизу штани. Старі, латані-перелатані, невиразного кольору черевики були озуті на онучі. За плечима у хлопчика
Поруч перевальцем крокував кремезний хлопчина, одяг якого був не кращий, ніж у товариша. Тільки поверх сорочки на ньому був старий піджачок, полатаний на рукавах, а на ногах не черевики, а стоптані кирзові чоботи. За плечима в нього теж теліпалась торба з хлібом. На головах у обох хлопчиків сірими млинцями лежали кепки.
Хлоп'ята мовчки йшли стежкою. Ще недавно вони були серед близьких їм людей, слухали теплі, підбадьорюючі слова, поради, а тепер залишилися на самоті із своїми думами і тривогами.
З багатьох дерев листя вже опало. А те, що не піддавалося поривам вітру, стало багряним, яскраво-жовтим; здалеку здавалося, що воно з міді. Ліс глухо шумів. Під ногами хрускотіли сухі гілки.
— Хлопці!
Обидва, мимоволі здригнувшись, зупинилися. На повороті стежки стояла Майя. У військовій гімнастьорці і синій спідничці, з підібраним на потилиці у жмуток волоссям, вона виглядала трохи старшою, ніж була насправді.
— Чого тобі? — суворо запитав Миколка.
Майя простягла невеличкий згорток:
— Візьміть!
Вітя взяв згорток і з цікавістю став його розглядати.
— Що тут? — запитав він.
— Цукор, — відповіла Майя.
— Поверни! Чуєш? — суворо наказав Миколка. — Звідки зараз у сільських дітей цукор?
Вітя зітхнув і з жалем віддав згорток.
— То ви хоч по шматочку візьміть! — заблагала Майя. — Ну хоч по одному!
Вітя глянув на Миколку, і той неохоче погодився.
— Ну, по одному можна. Давай!
Майя швидко розгорнула папір.
— Бережіть себе, — сказала вона, — і повертайтеся разом.
В грудях у хлопців защеміло.
— Добре, — буркнув Миколка, — не турбуйся! Скоро повернемося… Пішли, Вітю…
Хлоп'ята рушили стежкою. На згині її Вітя оглянувся.
Майя здалеку помахала їм рукою, повернулася і повільно пішла назад…
Колесник сказав, що хлопці повинні якнайдовше йти лісом, а коли ліс закінчиться, вибратись на дорогу. Не ховатися, не тікати, коли хтось зустрінеться, а йти так, як ідуть люди, яким нічого боятися.
День випав теплий. Такі дні літо відвойовує у осені, щоб попрощатися ще раз, примусити пожалкувати, що воно кінчилося.
Хлопці не знали, що Колесник ще вчора послав зв'язкового до Микити Борзова. Можливо, тому пощастить влаштувати собі службову поїздку на будівництво і там зустрітися з Охотниковим.
Колеснику й досі було незрозуміло, чому гітлерівці будують укріпрайон так далеко від лінії фронту. Невже вони не вірять, що їхні війська зможуть утримати оборону на березі Дону? Якщо вони так поспішають, значить, чекають наступу радянських військ, бояться його. А коли так, то партизанський загін мусите бути готовим до рішучих дій. Тільки-но на Дону почнеться наступ, партизани рушать громити тили гітлерівців. Але це в майбутньому…