Відважні

Воинов Александр Исаевич

— Що ж ти пропонуєш?

— Давайте розділимося на дві групи і перескочимо дорогу в двох місцях. Якщо одну групу помітять, вона прийме бій, а друга піде далі.

— Кинути товаришів? — нахмурився Геннадій Андрійович.

— Навіщо ж кидати? Група відійде в ліс — гітлерівці туди бояться і поткнутися — й окружним шляхом піде на з'єднання…

— Це нас не затримає?

— Можливо, затримає, а можливо, й ні, — ухильно відповів Федя.

— А як же з підводою? Її у кишеню не заховаєш. Здалека побачать!..

Федя придивився

до лісу, який щільно стояв по той бік дороги. Так, підводі тут, мабуть, не пройти — вона одразу застрягне в придорожніх кущах. Треба знайти хоча б вузьку стежку. Він пригадав: метрів на двісті лівіше повинна бути просіка. Вона, правда, заросла молодими ялинками, важко буде по ній пробиратися, та все ж менше риску, ніж шукати шлях уночі. Геннадій Андрійович погодився. Вони заглибилися в ліс і незабаром знову підійшли до шосе в тому місці, де, на думку Куликова, зручно було його перейти. На протилежному боці шосе відкривалася вузька просіка.

— Дозвольте мені перескочити з однією групою тут, — сказав Федя, — а ви з другою групою переходьте біля повороту дороги. Вас буде видно тільки з одного боку. Рушимо одночасно, як закує зозуля. Ось так: — Ку-ку!.. Ку-ку!.. Ку-ку!..

— Художньо в тебе виходить, — посміхнувся Геннадій Андрійович. — Тільки ж восени зозулі мовчать… Ну, добре, домовилися. Забирай підводу і ще п'ять чоловік, решта піде зі мною. Зустрічаємося он там, в глибині просіки.

— Я й хлоп'ят візьму з собою.

— Бери, тільки дивися за ними, бережи їх, — сказав Геннадій Андрійович.

Групи розійшлися. Федя зупинив своїх людей в кущах і наказав замаскуватися, особливо старанно прикривши гіллям підводу.

Як навмисне, по шосе рушила безкінечна колона автомашин з ящиками мін і снарядів. Федя нарахував сорок сім машин і збився з ліку. Немає сумніву, десь готувалася операція. За машинами пройшли танки…

Федя до болю в очах вдивлявся у кожну цятку на чорному шосе, що, мов змія, звивалося по горбах. На кілька хвилин воно звільнилося. Здавалося, саме час діяти. Але Федя ще трохи почекав, і ця обережність врятувала загін від серйозної небезпеки.

Раптом з-за великого каменя, що лежав метрів за триста від того місця, де притаївся Федя, підвівся мотоцикліст-есесівець. Він потягнувся, розім'явся, потім зник на хвилину в кущах і з'явився знову, ведучи мотоцикл з припасованим спереду кулеметом. Услід за ним з кущів вийшли ще троє мотоциклістів. Очевидно, вони влаштували тут невеликий перепочинок. Усі четверо вивели свої машини на дорогу, довго про щось говорили, збуджено розмахуючи руками, потім попрощалися і по двоє роз'їхалися в різні боки. Коли скрекотіння мотоциклетних моторів замовкло вдалині, Федя виповз на узбіччя, щоб уважніше оглянути дорогу. Пірнаючи з підйому на підйом, там віддалялися дві темні цятки. Нарешті мотоциклісти зникли.

Федя глянув на низькі клочкуваті хмари, що повільно повзли над лісом. Вони закрили сонце, і від цього якось одразу померкли барви. Тільки що,

здавалося, літо ще жило, і зненацька упала глибока осінь. Так буває і з людиною: вона уперто бореться із старістю, і раптом одного ранку їй стає ясно, що ця боротьба безнадійна.

Федя був надто молодим для того, щоб уявити собі, що й у нього колись посивіє волосся, але й він, дивлячись на похилені гілки, на зморщене листя, вдивляючись у безрадісну сіру далину просіки з зеленими плямами ялин, відчув щось тривожне, тужливе…

Він любив ліс, звик до нього, знав і стежки, і повадки птахів, розгадував таємничі шуми; глибокої ночі міг пробиратися в гущавині, чуттям знаходячи вірний шлях. Ліс захищав його. Кожне дерево було дотом з рухливою бронею… А зараз ліс понурився, неначе втомився. «Скоро зима, — подумав Федя, — важко буде, слід на снігу не утаїш»…

Шосе було порожнє. Не можна гаяти час…

Тричі закувала зозуля. І одразу ж у кущах свиснув батіг; почувся приглушений гомін, хтось вилаявся.

Повз Федю стрімголов промчала підвода, на якій тряслася щупла постать Єгорова, і зникла за деревами…

— По одному!.. По одному!.. — командував Федя.

Здавалося б, просте діло — перейти дорогу. А скільки це коштує сил і напруження!

Глянувши направо, на шосе, Федя здригнувся, відскочив за дерево.

— Лягай! — крикнув він. — Заверни підводу!

Ніхто не встиг зміркувати, що сталося і з якого боку небезпека. Не добігши до шосе, одні попадали на землю, інші заховалися за деревами. Єгоров так гикнув на коней, що вони занесли його в саму гущавину кущів. Миколка і Вітя кинулися в канаву. Федя залишився стояти за деревом, напружено вдивляючись у шосе.

Не минуло і хвилини, як почувся наростаючий гуркіт моторів; із своєї схованки Миколка і Вітя побачили довгу колону вантажних машин, що виринула з-за повороту.

На передній машині, по четверо в ряді, у касках, насунутих низько на очі, сиділи озброєні німецькі солдати. На інших машинах їхали люди, одягнуті по-різному, але однаково бідно: хто у ватянках, хто в старих шинелях, а хто просто у гімнастьорках. Пообіч колони, охороняючи її, мчали мотоциклісти.

Одного погляду було досить, щоб зрозуміти: в машинах — полонені. Їх, очевидно, перекидають в район будівництва.

Сидячи за кущем, Геннадій Андрійович лічив машини. Налічив тридцять дві. В них було не менше чотирьохсот чоловік. Можливо, це не перша партія.

Події обганяли. Треба було негайно повідомити в партизанський загін, що Мейєр вже почав перекидати полонених…

Миколка і Вітя теж пильно розглядали машини.

— Батько! — раптом скрикнув Миколка.

— Хто? — не зрозумів Вітя.

— Батька повезли!.. Он він, у тій машині!..

Вітя глянув — над довгим зеленим бортом височіли голови людей; деякі були обв'язані брудними бинтами, у інших вітер колошкав непокрите волосся. Давно не голені, виснажені обличчя скидалися одне на одне.